Глава 25

  Вночі мені не спиться. Надто багато було емоцій за день. Як хороших, так і не дуже. Надто багато роздумів на ніч. Надто багато почуттів. Все занадто гостре. Все говорить не в лад.

   Як тільки Холодницький пішов, прибіг Дмитро Васильович. Він  встиг себе підігріти й до мене зайшов, як кипучий котел, якому от-от зірве гайки. Чому тільки, як ти робиш не так, як від тебе очікують, то відразу перетворюєшся на втілення зла? Я його розчарувала. Ну, що поробиш буває. Я ж не зобов’язана відповідати усім його уявленням про мене. Мені звідки знати, що він так наварив про мене собі в голові? 

  Звісно, я сповнена недоліків. Куди ж без них? Я ж, зрештою, людина, а не робот. Ми усі маємо певні упередження, як негативні, так і позитивні. Ми оцінюємо інших людей й відповідно формуємо свої очікування щодо них. Й оце маркування людей та подій за власними упередженнями несправедливе щодо інших людей й обмежує нас, бо ми бачимо ілюзорне уявлення про людину, а не саму людину. Насправді жодна людина немає відповідати нашим очікуванням.

    На разі, Дмитро Васильович недооцінив, або не зважив на ситуацію й перебільшив свої шанси на перемогу. Виявилося, що клята реальність, не відповідає його уяві. Й от воно, розчарування.

   Дмитро Васильович, наче ж доросла людина, а чомусь продовжує вірити, що усі люди повинні погоджуватися з ним. Але ж скільки людей, стільки й думок.

   Він чомусь вважає, що всі повинні його поважати. Ми живемо у соціумі й всі від нього залежимо. Й нам дуже хочеться, щоб про нас думали добре. Проте дорога до поваги оточення залежить від самоповаги, від постійного саморозвитку, від уміння поважати інших.

   Дядько чомусь думає, що усі мають вгадувати його думки та бажання. Та, на жаль, це не так. Телепатичними здатностями люди не володіють. Й коли ти хочеш, щоб щось зробили, то варто казати про це прямо. Його думка, що люди зміняться за його бажанням, взагалі викликає сльозу. Ми всі не ідеальні. Люди не змінюються - змінюється наше ставлення до їхніх звичок, чи їхніх особливостей…

  В якийсь момент, мені навіть стало шкода дядька, бо тільки зараз я повною мірою усвідомила, що вікові зміни вже торкнулися його. Тож, я спокійно спробувала пояснити йому, на основі його ж рішень, свої дії. Та, як би я не крутила катеринку, ми все одно зайшли у глухий кут. В його розумінні, я посланець від лукавого й огидна безжальна хижачка. Навіть сперечатися не стала. Мене практично влаштовував будь-який результат розмови. Але разом з тим, він виїв мій мозок…

    Коли зателефонував Холодницький та переніс нашу зустріч на завтра, я лише зітхнула з полегшенням. Й пів ночі ганяла невідчіпну думку про те, що мені робити далі. Складно сказати в кого я не вірила більше, чи то в себе, чи то в Холодницького. Бо жили вони довго й щасливо в мене не складалося. За його плечима три шлюби, які розпадалися протягом року. Я не втрималася й полізла в інтернет та знайшла кілька заміток зі світлинами щасливих наречених. Усі, як на підбір, красуні. Й чесно кажучи, я не дотягувала до них. Між ними й мною стояли роки та досвід. І, власне кажучи, підстав думати, що коли я прийду в його життя, то ми разом доживемо до глибокої старості, у мене немає. Впевненості, що бувши у стосунках зі мною він не поведеться на юну спокусницю у мене теж не було. Зате сумного досвіду, аж з головою.  

    Сумніви мене поїдали поїдом. Бо він цікавий, розумний, дбайливий, щедрий,  з почуттям гумору. Мені з ним добре. Я, певно, щось до нього почуваю. Проте, у моєму житті зараз просто немає місця для чоловіка. Я сама заробляю на життя. Я сама розв’язую усі проблеми. Й просто не відчуваю потреби мати постійного чоловіка поруч. Бо, як кажуть, що поки жінка не придумає навіщо їй той чоловік, він у її житті не з’явиться. Що робити далі, я не знала.

   Від самої себе мені вже було зле. Вволю навертівшись у ліжку я вирішала зробити собі чаю. Натягла халат й поплутала в кухню.

Друга ночі. Тиша. Темрява. Розтріпані нерви… й звуки голосного хропіння від якого у мене волосся стало дибки. Я кинулася до вимикача, як до спасіння. Покліпала від яскравого світла. Озирнулася довкола. Але, ні у вітальні, ні у кухні нікого не було. Від прискореного серцебиття, аж заболіло у грудях. Видихнула й спробувала себе переконати, що мені це здалося. Трішки глибоко подихала намагаючись опанувати організм. Й тут по кухні знову рознеслося солодке хропіння. Волосся на голові удруге заворушилося. Серце оскаженіло забилося у грудях. Звук йшов наче з-під столу. Нагнулася й заглянула під стіл…Під столом мирно собі  сопла час від часу видаючи зичне хропіння собака. Я трішки шоковано на неї витріщалася. Організм все ніяк не міг взяти до уваги, що небезпеки немає. Страх собі розповзався, як вогонь по сухому лісі й  грудкою стояв в горлі. Ноги трусилися. Біля того столу я й сіла на підлогу. Й все ніяк не могла прийти до пам’яті. Це ж треба так саму себе налякати…

     Звичка боятися постійно живе з нами й лишень чекає на яку подію прикластися. От, як після такого не вірити, що страх живе всередині нас, а не у зовнішніх обставинах? Часи змінилися. Й тепер диких звірів ми бачимо тільки у зоопарку, злочинців, коли дивимося кримінальні новини, але страх продовжує жити.

Як тільки мені вдалося заспокоїти себе логічними розсудами, так зі сторони вітальні прокотився громохкий звук падіння чогось важкого. Організм прийшов в жах уже по інерції. Але ще більше мене налякав песик, котрий підірвався з місця, завищав та кинувся бігти. І чогось до мене на руки. І вже на руках, він тремтів усім своїм тільцем й дерся далі. Зловила й притримала на місці.