Глава 24

 Забарний день  прямо з ранку натякнув, що він сьогодні мій. Хоча він і цілий тиждень про це рулади виводив. Відколи Ладуся з Яною поїхали в Європу, «щастя» так і сиплеться на мене з різних сторін. Лук’ян своїм депресивним настроєм догнав мене вже до сказу. Ярема вліз в бійку й мене відразу викликали в школу для прояснення ситуації. Сходила. Прояснила. Не встигла розібратися з Яремою, як мене знову викликали до школи. Цього разу відзначився Святик. Під виглядом міцного чоловічого кохання, він запостив відео з колишнім хлопцем Яни.  Й цей колишній був в ролі принцеси. Ще й настарався, наробив з соц. мереж нарізок й вийшло все так натурально. Відео викликало фурор. В директорському кабінеті зустрілася з хлопцем та його батьком. У хлопця навіть губи трусилися. Бути героєм дня йому явно не зайшло. І от жалощів, то не було ні на грам. Добре, що Янка не настільки ніжна й в принципі це зможе пережити без наслідків. А якби її психіка була більш вразлива? Розмова вийшла цікава. Усім сподобалося. Сильно. На Святика вже геть не репетувала.  Стрес знімала за допомогою Холодницького. Він був не проти й навіть дуже за. То був ідеальний засіб від стресу та депресії. Шкода, що швидкоплинний…  

   Ранок почався з ігрищ Святослава у Посейдона. Як той кран зірвало було невідомо, але вода плескала через край раковини й мирно витікала з ванної. Сам Святик стояв соляним стовпом й задумливо вітав десь у своїх емпіреях. Злість завила вовками. Рикнула. І якомога далі від свого хижого настрою, випхала Святика з ванної. Зі згадуванням такої-сякої матері й усіх хто спадав на думку я зрештою нанишпорила кран та перекрила ту кляту воду. Роздратована не на жарт, я вже ладна була вчинити великий скандал. Спинили мене наївні оченята Яреми, який з інтересом нас зі Святиком розглядав.

-А що ви робили?

Добив він своїм невинним запитанням. Прямо захотілося, як Прометею, внести йому трохи світла в голову. Задушила ниці помисли. Обвела поглядом набундюченого Святослава.

 -  Потоп влаштовуємо, - буркнула.

З жалістю глянула на свій костюм, який мокрою ганчірочкою висів на мені й пішла переодягатися.

     Негараздики, видно, прочули, що їх так з ранку гарно зустріли й повалили в гості. Великі, маленькі й зовсім крихітки вони усі чогось хотіли від мене. І, як запеклий садівник, я щось підрізала, щось підгодовувала, а щось і викорчовувала до дідька в жменьку. Робочий день кипів, вирував й радував нісенітницями. На офіційне запрошення Дмитра Васильовича підійти до нього в кабінет, уже навіть відреагувала з певним приреченим спокоєм. Й пішла на той поклик пращурів.

У кабінеті Дмитро Васильович був не сам. Поряд нього сидів Холодницький.

- Моє вітання! Дмитро Васильович! Назар! - зображую здивування.

- Привіт! - підіймається мені на зустріч Назар.

    Я дещо розгублено на нього дивлюсь. Але, хвала життю, він не втілює усі ті феєричні бажання, що розгойдуються в його очах й обмежується вітанням зі мною за руку.

Холодницький відсунув стілець і я сіла. Насуплений дядько тільки мочки дивився на всі ці церемонності. Довелося й собі почовгати ніжкою.

- Ми з тобою хотіли поговорити, - підкреслив ключове слово «ми» й люб’язно вичавив з себе посмішку Дмитро Васильович.

Відчуття тривоги пронизливим криком гуахаро розлетілося по тілу, дряпнуло свідомість і як м’ячик відскочило азартом. Й от я вже з холодною ввічливістю, поштиво слухаю панство.

    Дмитро Васильович довго ходить далекими дорогами й ніяк не наважується перейти до справи. Холодницький йому не заважає, але й не допомагає. Він зайнятим тим, що розглядає мене. Я ж вдаю, що уважно слухаю про непохитну стійкість, особисту мужність,  честь, відвагу, самовіддачу, любов до компанії, віру в перемогу й жертовність задля ратних справ трудівника тилу. Суцільний спектакль. Аж замилувалася. Захотілося розплакатися й видати Дмитру Васильовичу Золоту малину за сумнівні досягнення в царині акторського мистецтва. Сценарій все ж підкачав. Але, Дмитру Васильовичу, я теж не заважала, аби не збити його з жорстко прив’язаного тексту. Цікаво стало на скільки його вистачить? Лепетав захоплено, але по жестах було видно, що він й сам собі не вірить.

     Поки він там занурювався у мрії, я встигла надіслати смс. Пробіглася поглядом по Холодницькому. Мило почервоніла під тим голосним вурчанням голодного погляду, що знемагав з жаги й готовності накинутися на мене, як на єдину їжу. Його похіть з трудом справляється з блокадною зимою, та продовольчою кризою, бо жадобу дорватися до мене він погано контролює. Й ці перебивки соло мішаються, затягують у млосні відчуття спокуси, огортають коконом збудження, спалахують в клітинах, розпадаються  кольоровими візерунками й відіграють на нервах свою тривожну партію. Його погляд,  розігрітий до температури плавлення металу, розцвів чорним кольором й зачепив найтонші струни душі. Гостре, як вістря стріли, відчуття ламкої ніжності полоснуло серце, розтікаючись фламандським мереживом ласки по тілу. Чуттєвий потяг, балансуючи на пругу емоційних переживань й затягував у глибокі води бажання близькості.

    З виру відчуттів витягнув гугнявий голос Дмитра Васильовича. Його свідомість  продовжує блукати таємними стежинками й резонує з реальністю. От же сенесцентна клітина! І він нарешті дійшов до суті. Пропозиція прозвучала. Маппет-шоу добігає до завершення. Я задумливо оглянула Дмитра Васильовича, котрий стояв з виглядом призера елітного забігу й Холодницького  незворушного, як води гірського озера. Перевела погляд на телефон, на який надійшло повідомлення. Відкрила. Фото підписаного договору мене неймовірно потішило. Видихнула з полегшенням.