Сутінки повільно спускались, огортаючи місто чорничною вуаллю. У повітрі пахло весною, проте зима ще нагадувала про себе свіжою прохолодою. Цю прохолоду я вдихала на повні груди, прагнучи, хоч якось погасити палке роздратування, яке нескінченними проблемами, рясно накопичується по вершинку склянки, мого дорогоцінного терпіння. І заспокійлива дихальна гімнастика «Та ну його все до біса», щось вже не рятувала. Від зусиль стримувати себе в океані почуттів, хвіст вже був мокрий. Отже, зараза! Видихую на останок і йду до машини.
На підсвічене телефоном обличчя Холодницького лягають оніксові тіні й щось таке диявольське в тому видається…Чи може то така химерна гра тіней, чи витівки моєї задиристої уяви. Та я хвилину розглядаю цей гримучий коктейль спокуси з крові й плоті. Й безцеремонно вривається в мій мозок гостре бажання до нього доторкнутися, пригубити й пробувати його на смак. Стукаю зігнутими пальцями по склу, відкриваю дверцята й плавно ковзаю на сидіння.
В машині звучить м’який соул у виконанні легендарного Білла Візерса.
- Привіт! - посміхається він.
Я дивлюсь йому в очі й тону у них. Гублюсь в сріблястій безодні, в цій нереальній суміші непогожих хмар й місячного сяйва. Його очі запалюються іскорками захвату, радості й щирого бажання. Сяють яскраво, обпікаючи, затягуючи в якесь безумство. Демонічна чарівність й той небезпечний тваринний магнетизм відзиваються в мені гарячими хвилями тихого шалу. Не звожу з нього погляду. Й борзо тягнусь до нього. Рукою міцно охоплюю його шию. Помічаю подив в його очах. Видаю смішок й відверто та жадібно цілую його в губи. Він радо пристає до чужої гри. Поцілунок з ним - це як космічний феєрверк, який у формі зоряного вітру, потужним світловим потоком вривається в жили, набирає швидкість й викликає оглушливий голод.
Повільно розмиваються границі, порушуються усі заборони, втрачається весь сенс й бринить по жилах дика насолода. Божевільне, гаряче бажання змести все до бісової матері гостре, яке лезо бритви розносить по тілу проникаючи у кожний капіляр. Мій поцілунок агресивний, ласки вже давно на межі болю й ніжності й в якусь мить я, певно, роблю йому боляче. Судомно давлюсь подихом, що застряг у горлі. Він спинився. В пливкому світлі я зустрічаюсь з його недовірливо розплющеними очима, густо підведеними темними тінями недосипання. Стривоженою пташкою в очах б’ється не озвучене питання.
- Поїхали до тебе, - шепочу я.
- Ти зводиш мене з розуму, - хрипить він й потирає долонями обличчя.
Й, здається, що під саму шкіру проникають медово-солодкі нотки. Істерика, що підкочувалася під горло нехотя відступає. Тимчасове божевілля ще плаває в просторі, розжарені до межі нерви розсівають іскри, які осідають на плечах холодом, а серце ще відтанцьовує канкан на ребрах. Заштовхую глибше своїх демонів, гамую відчуття, розганяю мурах, які по шкірі ламбаду танцюють й чинно всідаюсь на пасажирське місце. Облизую губи, веди плечима в прагненні зняти напругу. Помічаю, як Холодницький положив тремтячі руки на кермо. Видихнув. Відкрив вікно зі своєї сторони. Завів машину. Бездумним поглядом витріщився в лобове скло й повільно рушив з місця.
Дорогою ми мовчимо. Тільки музика наповнює салон. Плавний, густий ритм й розкішно, глибока солодкість. Містичне поєднання темної ночі й соул, тягучого, як розігріта молочна карамель.
Холодницький поглядає на мене й ретельно добирає слова, на що я тільки посміхаюсь. До лихого, розмови! Й він підхопивши мою долонь заспокоюється та зосереджується на дорозі.
Ми зупинились біля багатоповерхівки. Тримаючи за руки підіймаємося у квартиру. Здається, Холодницький навіть вібрує від напруги, бо ключ в замок не з першого разу зумів встромити. Ховаю мимовільну посмішку. Й він нарешті відкриває двері. Метушиться, допомагає мені зняти верхній одяг й проводить у кімнату.
Його житло облаштоване під справжній чоловічий барліг. Простір, де є тільки те, що дійсно необхідно й нічого зайвого. Хіба що, окрім величезної кількості найрізноманітнішої техніки. Помічаю окремо виділене місце під нагороди, дипломи та медальки. Назар поспіхом прибирає якісь розкидані речі.
- Хочеш вина? - запитує він.
- Вина не хочу. Але якщо є щось з більшими градусами, то давай, - вирішую я.
- Добре, - зникає він з мого поля зору.
Цікавість підганяє мене до стіни пошани. Завмираю перед величезною кількістю папірців. Нагороди та відзнаки на будь-який смак. Дипломи наші й не тільки. Серед них й диплом МВА. Хмикаю від цього видива. Здається, що тут тільки шкури вбитого ведмедя бракує. Цікавий спосіб, щоб підтримати відчуття своєї винятковості та впевненості. Кажуть, щоб знайти в собі сильні сторони потрібно нагадувати собі, що у тебе найкраще виходить. І це виглядає таким милим…
Холодницький приніс Єгермейстер й дві запотілі чарки. Й порізані цитрусові у якості закуски. Розлив напій й простягну чарку мені. Взяла.
- Будьмо! - підняв він чарку.
- Будьмо! - кивнула й зробила ковток.
В’язкий та солодкуватий напій полоскотав рецептори запахом трав. Випила й поставила чарку мовчки натякаючи на продовження. П’ємо в тиші. Розмови у нас, певно, й не вийде. Я боюсь зірватися до бісової неньки. Амальгама з текучої напруги й гарячого роздратування, здається, просочилася в усі важливі органи та випалювала до попелу здоровий глузд й моральні принципи, примушуючи балансувати нерви від маренового до рубіно-червоного кольору. А Холодницький, жадібно-цікавим поглядом, як заворожений, шастає по моєму обличчі випромінюючи дике бажання. Й це напруження яскраво відчувається. Його повиті димкою очі затягують у нестерпно солодку чорну безодню.
#995 в Любовні романи
#480 в Сучасний любовний роман
#57 в Різне
#44 в Гумор
Відредаговано: 29.06.2020