Глава 18

Наступний день пролетів у романтичних навіюваннях. Вчора Холодницький дійсно, прямо з аеропорту, приїхав до мене. В незвичних для мене чорних джинсах та подовженій, сірій пайті, чекав біля машини. Мій погляд завмер на ньому. Йому з біса пасував цей монохромний образ. Я подумки застогнала, оглядаючи цю біляву напасть.  Він побачив мене, зробив крок й спинився. Буду вважати, що то його так мій образ в діловому стилі вразив. Біла блузка, спідниця нижче коліна й волосся закручене у вузол. Та я виглядаю, як вчителька на першому дзвонику. Усіляке відчуття невдоволення я героїчно ігнорую й чарівно посміхаюсь.

- Привіт! - пробурмотів він, відкашлявся й в усі очі витріщився на мене

- Привіт!

Відповідаю й запановує тягуча тиша. Здається, що теми для розмов ніяк не вдавалося знайти ні йому, ні мені.

- Поїдемо…десь перекусимо…тут..- махнув він рукою в абстрактному напрямку.

- Гаразд, - посміхнулася я такій пропозиції.

Він галантно відкрив мені двері. Обійшов машину й сів сам. І ми нікуди не поїхали. Холодницький повернувся до мене. В його очах німе захоплення, яке м’яким килимком стелиться біля мого серця. Пальцями він проводить по моїй нижній губі. А мене, як шовк огортає запах мускусу, за яким наче ховається щіпка кориці й зверху лягає ледь гіркуватий аромат кедру. 

- Я скучив…

Його тягучий, хриплувато-сексуальний низький голос накрив вихором та припорошив мурахами моє тіло. Його пальці тремтячи ковзають по моєму обличчі. Він закусив губу, завмер, сутужно втягнув повітря через ніс, видихнув.  Його очі потонули в чорноті й він потягнувся до мене. Й видрібцем наркотичне збудження пробирає мене до кісток. Частота пульсу пришвидшується. Подих перехоплює. Й кожний ковток повітря грає новим відтінком смаку. Збудження скипіло, як молоко на плиті, вбиваючи сором’язливість, здоровий глузд та спокій. Він, немов вогонь, що манить. Обпікаюсь на першому дотику губ. Вже не можу розібрати, то мій стогін чи його. В його поцілунку пристрасть, сокровенність й чуттєвість. Задоволення розплавленим золотом мчить по жилах. Світ вибухає багато розфарбованою  палітрою емоцій й відчуттів. І я захланно поглинаю чужі емоції та чуже задоволення. Почуваючись при цьому до знемоги спустошеною та до країв наповненою.

   Його погляд категорично п’яний. На моїх зацілованих губах горять ще його поцілунки. Він обійняв мене за шию й притулив до свого лоба. Так ми й сиділи деякий час ловлячи серця по машині. Я хотіла виплутатися з його обіймів, але він тільки міцніше притис мене до себе.

- Дай мені ще хвилину…- прошепотів він.

І я залишаюсь на місці. Обережно звільнюю руку й заспокійливо погладжую його по голові.

- Ти подобаєшся мені…

Врешті відсторонюється він від мене й заглядає в очі зчитуючи кожну мою емоцію.

- І це все мене з розуму зводить… Я думав про тебе… Я хочу тебе…

Його голос, гарячий, як пекло, увійшов у простір моєї свідомості й хвилею прокотилося усвідомленням дійсності. Я здригнулася. Гірка посмішка торкнулася його губ. Його погляд горів на шкірі добираючись до моїх нервів. Й витончена та елегантна паніка пустила в дикий танець моє серце. Повільно капали хвилини тиші. Й Холодницький з якимось розумінням відвів свій погляд, вкрай оптимістично видихнув й зосередився на авто.

- Я обіцяв тебе погодувати.

Й він обережно виїхав зі стоянки. Посміхнувся. Доторкнувся до моєї долоні виражаючи підтримку й великодушно дозволяючи пережити мені моє сум’яття.

     За пізнім обідом чи ранньою вечерею він розповідав кумедні історії, які трапилися у його житті, неначе й не було того незручного моменту в його машині, коли я задерев’яніла й була нездатна й слово вимовити. Його телефон надривався мовчки, але один дзвінок вибачаючись він прийняв. Вислухав свого співрозмовника, скупо відповів, що приїде. Положив телефон на стіл й підняв очі на мене. В його погляді переплелися сум, туга й жаль.

- Мені потрібно їхати. Робота, щоб їй! Якби ти тільки знала, як мені не хочеться від тебе йти…Ми можемо зустрітися завтра?

Під таким поглядом я була ладна погодитися на все…

      І вже на наступний день я отримала від нього смс з побажанням доброго ранку й трохи пізніше дзвінок. Він вибачався й переживав, що змушений перенести зустріч. Його нервозність зачепила мене і я спинила хвилю вибачень й запевнила, що все нормально й що я все розумію. І точно на нього не серджусь. Здається, він мовчки оцінював мої слова, але все ж прийняв їх на віру.

      Після розмови з ним я видихнула з полегшенням. Бо маяння у двояких відчуттях перетворювали мою голову на глечик з кашею. Він зробив крок вперед. За цим кроком все уже не буде так, як було. Свої бажання він озвучив чітко. Як і готовність отримати бажане. Черга була за мною. А мої принципи осудливо дивилися на мене, затягуючи в нескінченне розпікання «чому ні». Проте думки розліталися, як птахи, перед потягом тіла. Й ця грандіозна битва між розумом та тілом виснажувала й рвала контроль на дрібнесенькі шматочки. Від цих тектонічних зрушень настрій мій був кислий, як оцет та гидкий, як гріх.

     Телефонний дзвінок  застав мене по дорозі додому. Тяжко зітхнула, уздрівши номер дядька й приречено відповіла на дзвінок.

- Мирано, у нас пожежа на складі у Білій Церкві, - скупо видав він.