Глава 17

 Наступні три тижні мого життя вийшли наповнені роботою-проблемами, роботою-негараздами, роботою-стресом. Сім’єю і все тими ж: проблемами, негараздами, стресом. Лук’ян продовжував злитися на Платона і даремно шипіти на мене. Настрій Лук’яна оцінили всі і так трішки по дузі почали його оминати.

    Платон повернувся жити в квартиру. В нападі турботи поїхала до нього. Коли побачила відкриті двері, мене мало Кіндрат не вхопив. Моя відкручена уява видала весь розгул подій від пограбували до вбили. Порожні пляшки й труси, що валялися в коридорі були таким собі штрихом для розпаленої уяви, що підкреслював моторошну картину жахливого місця. На тремтячих ногах я йшла далі. В ніс бив стійкий запах перегару та брудних шкарпеток. Й цей запах повернув мене на землю. Здається тут проходила вечірка. А напівоголене чоловіче тільце на підлозі було закономірною ознакою, що вечірка була дуже угарною. Переляк пробудив в мені первісне бажання прибити до біса мандрованого брата. Стрималася. Постояла. Подихала усім букетом ароматів. Пригальмувала гостре бажання потриматися за шийку брата. Обмежилася побажанням, щоб його совість по ночам жерла.

     Квартира, що колись створювалася в стилі лофт зараз мала стиль тут живуть безхатьки. Оминаючи перешкоди у вигляді пляшок усіх видів та так-сяк розкиданих тілець я дійшла до серця квартири. На ліжку в компанії дівчини і в позі морської зірки спав мій явно в ожеледицю хрещений брат. Розкидані по підлозі засоби контрацепції бар’єрного типу, мене звісно потішили. Хоч є надія, що історія про сифіліс таки справила на нього враження і нових майбутніх племінників я не побачу через 9 місяців.

        І з квартири від лиха подалі я тоді вирішила тихесенько зникнути. Правда на вулиці все ж сіла на лавочку й трішки подумала про своє життя. Думи були невеселі.  Перший тиждень я була зайнята і уникала з усих сил Холодницького, А потім він на два тижні поїхав у справах з країни. І тут би мені порадіти, адже немає подразника то немає й болісних реакцій організму. Але ж ні. Я відчула тягучу тугу. Господи, я ж з ним не бачилася коли він був у місті й то нічого, жилося мені нормально. Та як тільки стало відомо про його від’їзд, смуток болем полоснув по нервам. Задається навіть суглоби нили, як перед грипом.

     Спілкування з Холодницьким перейшло в стадію віртуального, через меседжери. Й поки він не бив своєю сексуальністю я його відкривала з нової сторони. Й відкриття мене дивували. Я вже щирого захоплювалася його працездатністю. Він пробував і ніколи не зупинявся.  Він любив свою справу, горів і заплював усіх довкола.  Мав абсолютну віру, що немає нічого недосяжного, просто потрібно поставити мету. При цьому він з філософською точкою зору відносився до поразок. Його теза була, що якщо в тебе немає поразок, то ти просто не з тим противником стикаєшся.

   Він захоплювався велоспортом і мав мотоцикл. І свій потужний і різкий мотоцикл він любив. В кожному його слові відзивалася любов до свободи, дороги, мандрівок, та відчуття швидкості під час руху.

   Виявилося також, що ми полюбляємо одних і тих же авторів, та маємо схожі думки, щодо їх творчості. Нам обом подобаються артгаузні фільми й психоделічний рок. І свого часу нас обох  приваблював марблінг.

   І цей цікавий, начитаний і з тонким гумором чоловік мені подобався. Тож за телефон я тепер хапалася щоразу, як чула звук вхідного повідомлення. Й щастя плескалося в середині мене штормовим морем. Правда недовго. Бо розсудливі, скептично налаштовані думки шепотіли з підсвідомості й тривожили нервову систему, що цей гарячий, як бекон, що шкварчить на сковорідці чоловік не для мене. В казки я ніколи не вірила й з голосом розуму була згодна. Та тільки орган мислення збудженні нервові клітини не слухали. Й від цього протиборства регулярно накочувалася втома.

      Але тут на порятунок прийшов Дмитро Васильович. Він повернувся з відпочинку і з потенціалом відновлюваної енергії взявся за мене. З його слів здається, що я навіть дихаю погано. Загартована життям усю його критику я сприймала без образ та обурень. Щось, як наче він мені закидає в тому, що я взяла штурмом Бастилію, чи вбила якогось там президента. В якийсь момент навіть поспівчувала дядькові, бо як кажуть, що будь яка критика - це відображення проблем того хто її висловлює і я до цього напевне не мала ніякого відношення. Й ми з ним розійшлися залишившись кожний при своїй думці. Дядько був розчарований моїм спокоєм, але не здався. Й кілька днів поспіль ми з ним виясняли у кого характер більш гімнистий. Дядечко був впевнений, що він настільки цінний, що його варто на руках носити. Я з цим була згодна, та нести я його готова була тільки до вогнища. В цілому, як уміли так і тішилися. Щоправда теж до пори до часу.

     Декілька недоспаних ночей перетворили мене в дратівливе стерво. А тут саме дядечко з порцією незадоволення навідався. Це було просто, як знак безкінечного знущання. Я взяла нову грань відчаю й мені вже дуже хотілося пожаліти себе. Або хоча б залишитися одній влаштувати тиху істерику і просто поплакати. Мій душевний стан дядечко не відчув й погнав далі проводити розпинання й зморювання. І зозулька з’їхала. Поскрипуючи зубами  я попередила, що ще один пасаж і мій настрій зіпсується. Він спотикнувся на слові й в німому здивуванні витріщився на мене. Великий і жахливий Дмитро Васильович був явно не готовий до жіночої істерики. Я теж. Але що поробиш? Грона гніву достигли. Неконтрольована лють виглядала прекрасно. Принаймні під моїм поглядом помер не один душевний потяг Дмитра Васильовича. Й паломництво у мій кабінет він припинив.

      Чого на жаль не трапилося з іншою частиною дорогоцінних і інколи дуже умовних родичів, які наполегливо ходили з проханнями дати гроші. Аргумент був один. Ці гроші в мене були. Тому, якийсь троюрідний племінник моєї двоюрідною тітки, по факту 28 річний лоб, вважав за необхідність ходити з поклоном, умотивовуючи це тим, що він настільки творча людина, що весь обмежений світ його не розумію. Не розуміла його і я. Тяжко зрозуміти перформанс з хуліганства та епатажу. Як на мене то відсутність таланту здебільшого прикривалося так званою концептуальністю і під «шедевральні» твори впихалася коробка з соломою, чи стос газет, які потім спалювали. Головне, щоб все виглядало якомога мудріше. Якщо я внутрішнє була й не проти підтримати юного митця й навіть вже готова була придбати його картину, то після перегляду його фоторобіт мені стало трішечки зле. Я нічого не маю проти оголеної натури, яка фіксувала естетику й красу жіночого або чоловічого тіла. Але в його роботах, якщо так по суті, були зображені акти дефекацій нехай і прикрашені естетикою. На мою «забичену» свідомість подібне мистецтво викликало радше блювотний рефлекс, а не відчуття захвату. З митцем ми так і не зрозуміли один одного. В результаті юний талант звинуватив мене в жлобстві і пішов шукати більш тонких натур в серці яких його творчість знайде відгук.