Глава 16

   Вночі мені не спалося. З наполегливістю впертого рогатого парнокопитного я перебирала почуття принесені Холодницьким. Амплітуда вражень коливалася від всеосяжного відчуття жаху, що павутиною налипало на шкіру до почуттів, які вібрували та стогнали  від задоволення. Зі скрупульозністю мікробіолога я намагалася розібратися в цих мінорних нотках своїх переживань. Десь о четвертій ранку я здалася й перестала вбивати свої нерви та забилася неспокійним сном.

-  Прокидайся! - гаркнула мені на вухо Ладуся.

-  Що ж ти репетуєш ошалілою березневою кішкою?- простогнала я.

- Дай подумати…- солодко пробурмотіла вона - Бо від учора я не змогла до тебе додзвонитися. Що сталося, ненаглядна моя ти біомаса?

- Сестри вони бувають такими сестрами… - невдоволено пирснула я, але в ліжку сіла.

- Тримай.

Й мені в руки вона всунула чашку з кавою.

- І що ти за це хочеш? - тяжко зітхнула я поглянувши на її дари.

- Розпочнемо з того, як пройшла вчорашня зустріч? - зручно вмостилася вона, дістала якісь сухарики й почала їх гризти. - Хочеш гризульку?  - простягла мені добро з виглядом тільки спробуй погодитися.

- Дякую! Воно й на вигляд таке корисне, що від того сумнівного задоволення я відмовлюсь. Зустріч пройшла добре. Так, як і планувалося.

- Що тоді за паніка? Що взагалі вчора було? - нахмурилася вона.

- У фоє готелю я зустріла Холодницького.

- І? - підігнала вона мене.

- Певно, правду кажуть, що на злодії й шапка горить. Поки я гадала, що він тут робить, він підійшов до мене та запросив приєднатися до їхньої компанії.

- Так! Все ще не второпала зв’язку між цими подіями й тим, що ти телефон виключила?

- Холодницький виступав на сцені. Він досить пристойно грає на гітарі.

- А! - здивовано глянула вона на мене й задумливо потерла своє підборіддя. - Може ти ще карму не відпрацювала? Й життя знову й знову змушує тебе бігати по колу, як дресовану собачку.

- Твоя підтримка безцінна, - сердито позирила я на неї.

- Може не реагуй на це як на кінець світу?

- Мене до нього тягне, - прошипіла я. -  Я на нього ведусь.

- Та на нього навіть я ведусь. А я вагітна й у мене є коханий чоловік. І що?

- Мені це не подобається…

- Можна подумати я у захваті, - похитала вона головою. - На скільки в тебе все погано?

- На бізнес це вже найменш схоже. Я вчора з ним цілувалася.

- Це все?

- У мене стрес, мої нервові клітини створили Культ Палкого Холодницького й тепер кожен нейрон спілкуючись з іншими нейронами передає цю унікальну інформацію від зв’язка до зв’язка.

- Наплакатися можна, - єхидно фиркнула вона. - І чого психуєш?

- Бо від того чистого згустку шарму мені хочеться самоліквідуватися й відформатувати свій мозок. Я його бачу і щупальці його харизми тягнуться до моєї центральної нервової системи, я заплутуюсь в чорному божевіллі його очей, яке проникає в кожну клітину мого власного тіла, змушуючи горіти й ламатися під цим натиском й десь там всередині мене, відчуття нереального щастя муркотить та згортається зручним бубликом.  А коли в гості до мозку приходить здоровий глузд я розпочинаю заганятися в п’ятий кут.

- Господи, що ж ти так усе ускладнюєш? Я вже й забула, яка ти складна, коли на горизонті в тебе з’являється хоч щось, що здатне тебе вивести зі стану рівноваги.

- Моя філософія, якраз дуже проста. Маєш проблему? Переконайся, що це саме проблема. І виріши її, - пробурмотіла а

- Анекдот такий є. Дзвінок : «Петрович дома?» Відповідають: «Петрович ще дома, але вінки уже винесли.»

-  І що я мала зрозуміти? - піджала я губи.

- Ти мала зрозуміти, що поки ти зациклюєшся на своїх потерпанням, життя проходить.

- Життя проходить в незалежності від того, що я думаю і, що я почуваю.

- Але, коли ти на вершині страждань, то життя проходить вкрай сумно, - жалібно глянула вона на мене.

-  До душевного стриптизу я не готова. І залиш уже страждання мені. Бо щось я вже почуваюсь юним партизаном на допиті. З Холодницьким розберусь. Наївність з мене досить давно вже стерлася і я його бачу саме таким яким він є.

- І яким ти його бачиш?

- Активним, енергійним, рішучим, сміливим. І за цим стоїть нерозважливість і агресивність. Бо не буває так, щоб чоловік був активним й страшенно врівноваженим.

- І?

- І він враз не стане комфортним, домашнім хлопчиком.

- А тобі такий треба?

- Не знаю. Я просто знаю, що буває, що те до чого ти прагнеш довгий час, виявляється непотрібним. Й доводиться змінюватися. А це складно. Бо ти тішишся, що  знаєш все про себе та життя. А виявлять, що знову потрібно вибудовувати нові відносини зі світом.

- Все буде добре. І погано теж. Це життя. Страхи й сумніви нормальні. Роби обличчя простіше і погнали…