Глава 15

   Тиждень був важкий. Кожен день я виконувала нову й захопливу роль. Дні були забитими подіями і я вже просто не встигала до них призвичаюватися. Я виснажилася й фізично й морально.

    В лікарні я дочекалася приїзду тітоньки Люби й знову повторила всю біду, що зі мною трапилася. З тіткою було простіше, вона й сама була жертвою уваги Лідії Василівни. Погляд в сторону, закушена губа трохи розпачу в голосі і я отримала її повну та безумовну підтримку.

     Програму жертви на цьому я вирішала закрити. Страждати до толку я все одно не вмію та й акторського таланту не маю, щоб це затягувати по часу. До того ж ставши на шлях стабільного скигління, ниття й бідування дуже скоро можна перейти в стан нещасного сумного створіння. А таке вже було в моєму житті й повертатися до нього я не мала ні найменшого бажання. Як казав Будда: «Якщо рука не поранена, можна нести отруту в руці. Отрута не зашкодить тому, хто не має ран.» І от зайвої самовпевненості в мені не було. Проте було переконання, що ми отримуємо в житті те, що кличемо.

     Вдома я отримала щедру порцію уваги від близнюків, Платона та Лук’яна. Особливо порадував Платон та його щира паніка. Найбільш оптимістичною виявилася Ладуся. Вона ж гайки нам усім трохи позакручувала й надихнула на краще майбутнє. Й те краще майбутнє прийшло в кінці тижня. Лідію Василівну все ж Дмитро Васильович переконав лягти в клініку. З полегшенням зітхнули всі.  

      З Холодницьким ми так й не змогли зустрітися на цьому тижні й перетнулися чисто випадково. В мене була зустріч в готелі й виходячи після зустрічі я була зовсім не готова, що спотикнуся об нього поглядом. Одягнутий у чорні джинси й шкіряну куртку,  він стояв у компанії ще двох чоловіків й дивно себе поводив. В його різких рухах не було гармонії, він, то постукував ногою, то мотав руками. Здавалося, що його спалює якась нетерплячка… Це щось в корні відрізнялося від того піжонського образу, яким він мене радував раніше. Від подібного видовище в голові стало пусто, хоч редьку засівай, зате серце перейшло в зону турбулентності. Все ж, моя логіка жила своїм життям й у своїй власній державі, бо замість того, щоб ноги в руки й ходу я стояла й розглядала бісового блондина. Звісно він мене помітив й вже на всіх парах летів до мене.

- Мирана! Привіт! Радий вас бачити, - випромінював він гормони щастя.

- Привіт! - посміхнулася йому у відповідь.

- А ми тут з друзями, - повернувся він до них, наче показуючи мені, де саме ті друзі, - зустрілися. Стас випадково приїхав й все спонтанно так вийшло. У нас сьогодні особливий вечір. І я хочу, щоб ви до нас приєдналися. Ви ж зможеш? Так добре, що я вас зустрів. Я дуже радий вас бачити. І я серйозно запрошую вас приєднатися до нас. Будь ласка? - закипав він емоціями, як кава в джезві.

- Добре, - мій мозок перетворюється в манну кашу і я легко погоджуюсь на всі його пропозиції. Та, щоб тебе!

- Клас!

Й вхопивши мене за руку він потягнув мене до своїх друзів. Дуже швидко я познайомилася зі Стасом, досить кремезним чоловіком, але з сонячною посмішкою та Артуром, невисоким брюнетом з яскравими зеленими очима.

  Мою руку Холодницький ні на мить не відпустив. Й під смішки й жартівливе базікання ми вийшли з готелю. Спочатку минули арку прикрашену графіті й попали в паб в дусі наймодніших трендів відпочинку. Андеграундний цегляно-металевий інтер'єр, меблі в хорошому ретро-стилі, картини й музика. Було досить багатолюдно та шумно, проте хлопці впевнено мене провели до столика біля сцени. Артур зі Стасом щось стиха промовивши Холодницькому відразу покинули нас й ми з ним залишилися вдвох. Помахом руки Холодницький підізвав офіціанта й нашвидку накидав йому замовлення, заодно й вмовивши мене скуштувати сидр їхнього виробництва.

   Холодницький нервово посміхався й час від часу косився на сцену. Його емоції, як пульсуючі змінні зорі, чия яскравість регулярно змінювалася. А сам він був, як шампанське, яке необачно підігріли та збовтали й здавалося, що ще трохи й вилетить корок. Моя свідомість обережно ступала повз небезпечні повороти його виконавчої харизми, яка плющем обвивала, знерухомлювала й проходилася по мені бразильським карнавалом, граючи на моїй нервовій системі іспанськими переборами.

 -Мирана, зараз наша черга… - посовався він на місці.

І тут таки мій здоровий глузд і ясна пам'ять згуртувалися в одну команду.

- Ви що будете виступати? - запитала я в надії, що може то мені здалося.

- Ми не професіонали. Скоріше для настрою, - переливався він всіма переживаннями, як аквамарин.

Я розгубилася. Навіть цинічне стерво в мені подавилося такою звісткою й ошаліло витріщилося на нього. Слів не було. Карма наді мною глумилася. Й той кешбек був не зрозумілий. Якого лисого відбувається?

- Мені вже час. Дочекайтесь нас. Будь ласка.

Автоматично кивнула, потягнулася за склянкою й сьорбнула сидру. А сидр тут справді нічогенький. Склянку я допила навіть до того, як Холодницький взяв гітару в руки. Й на всякий випадок попросила повторити. Хлопці налаштовувалися на сцені, а я - в душі. Холодницький позагравав зі сцени усім розповівши, що тут в залі є особлива людина, якій він присвячує свій виступ. Мало не оглянулася подивитися на ту людину, але проникливий погляд Холодницького, наче натякав, що то я. Вичавила посмішку. Й втрималася від бажання манірно помахати рукою в стилі мені бракує слів.