Глава 13

Прокинулася я вже десь після обіду. Голова, як дурна. Де ж їй бути світлій, якщо вона замість того, щоб спати, пів ночі розбирала ситуацію й гадала, що робити далі.  Настирні думки уже здається віддавали відлунням десь у моїх печінках. Гарно провела ніч. Нічого сказати.

     Злюща поповзла в душ, а потім на кухню. Хотілося кави. І прийняти буддизм, щоб відкласти всі невирішені питання на наступне життя. Щось після вчорашньої ночі я була й фізично й морально вимотана. Рішення я не знайшла. Ще й цей Холодницький…

Від спогадів про вчорашні обійми й досі всі нервові клітини стійку приймають. Я ковзнулася прямо біля дверей ресторану й від ефектного падіння мене кинувся рятувати Назар. Який і зловив, і до своїх широких грудей притиснув. І я відчула не тільки міць його тіла, а ще й тверду таку зацікавленість. Й щоб йому у мене просто компанією не цікавитися? Тож ні, йому ще й тіло бонусом подавай. На біса? Дівок йому мало чи що? Так, то таке... То його бідуся.

А от мені він навіщо? Що ж життя мене нічому не вчить? Був вже один чоловік, що тягар слави не витримав. Видно, захотілося повторити. Здається, що цей заблуд вже без професійної допомоги не лікується. Й звідки це все? Сімейні сценарії не були ж такі жахливі. Дід з бабусею були щасливі, мама з батьком були щасливі, а далі  пішло щось не так. Потерла очі. Ще раз згадала усю свою родину. Самотню Лану Василівну, поведену на вірі Лідію Василівну, Дмитра Васильовича, який пнеться з останніх сил заробити усі гроші світу й то підозрюю, що навряд чи від щастя, одна лише Любов Василівна видається  безмежно щасливою у своєму чудовому обмеженому світі.

Мені не подобалося, що відбувалося з моєю сім’єю. Та як виманити Лук’яна до звичного життя я не знала. Як і не знала, що у пестунчика  проблеми з самим собою. Теж мені жалібник. У свої двадцять один, я була гола та боса, проте щаслива. А тут катастрофа просто. Його п’яні слова, про те, що він хоче зникнути не давали мені спокою. Як його не панікувати, коли чуєш таке? Як можна не любити життя, аж так? Але я й сама ні від кого не відстаю. Рік тинялася по світу й шукала себе й гармонію в собі. Тільки надибала, як довелося повернутися. А шкода. Бо десь там на Шрі-Ланці я дуже наблизилася до повної злагоди та спокою. Тішила тільки Ладуся, вона зараз найближче до чогось простого, людського і щасливого. 

     Й що робити з цим царством нещасних я не мала ні найменшого уявлення. Кнопки, щоб зробити когось щасливим не існує. Щастя в собі. Щастя в самореалізації. Щастя, коли ми відчуваємо задоволення й повноту життя. Але трапляється, що ми не знаємо чого хочемо й того щастя не помічаємо. Розпочинаємо істерично метатися й кидатися стрімголов у відносини в сподіванні, що друга половинка принесе нам це відчуття. Й гірко розчаровуємося, коли такого не трапляється…

Від філософських думок мене відвернув Святослав, який зайшов на кухню. Сьогодні він був вбраний у сіру футболку з рожевим надписом «Мамина киця». Я на кілька хвилин зависла намагаючись зрозуміти те посилання. І ні, не зрозуміла.

- Доброго дня! - буркнула йому.

- Доброго! - здивовано оглядав він мене.

- Можеш на мене так не дивитися. Сама знаю, що безсонна ніч не робить мене вродливицею.

- Я нічого не казав.

- Все красномовно написано у тебе на обличчі.

Святослав зробив собі чай та бутерброд й мовчки примостився поряд.

- Святослав, а ти щасливий? - запитала я його перебуваючи ще в полоні своїх думок.

- Я? Я якось не думав про це, - задумливо закусив він губу. - В мене є робота, яка мені подобається. Маю професійний й творчий розвиток… Я читав недавно, що чоловіча успішність вимірюється нормою статусності, нормою інтелектуальної твердості, фізичної твердості, емоційної твердості та нормою антижіночності.  А статус вимірюється заробітком та кар’єрним успіхом. Бо ж, коли чоловік не заробляє грошей, він не вважається справжнім чоловіком. Виходить, що  успішний чоловік -  це той хто має багатство, владу та становище у суспільстві. Ті чоловіки, які не мають ці складові почуваються невпевнено. Ясна річ, чоловік має бути сильним, бо це таке собі підкреслення чоловічої маскулінності. Й від сильної статі завжди очікують компетентності. От, звідти йде, що визнання власної помилки прирівнюється до приниження чоловічої гідності. Гм! І, звісно, чоловік має тримати емоції під суворим контролем, не виявляти їх, та самостійно розв’язувати усі емоційні проблеми, бо саме так проявляється емоційна твердість.

- Які цікаві ти речі читаєш, - хмикнула я. - А що таке норма антижіночності?

- Справжній чоловік має уникати жіночих занять та моделей поведінки.

- Угумс! Я так зрозуміла, що сценарій справжніх чоловіків та жінок є вкрай регресивним та однобоким, - скривилася я.

- Нам бракує культурної толерантності та соціального різноманіття щодо самореалізації.

- Хм, думка цікава, але я так і незрозуміла, а ти щасливий чи ні?

- Думаю, що я щасливий, - нагогошився він.

- А відчуваєш як?

- Нормально я відчуваю. А ти? Ти щаслива? - з викликом глянув він на мене.

Довелося швиденько робити інвентаризацію своїх відчуттів. Я намагалася дослухатися до себе й зрозуміти, що ж я почуваю саме в цю мить. Виходила дика суміш. Складна гама з комбінації найрізноманітніших емоцій, відчувалася  гіркота розчарування, стримана злість, невиразний сум, томливий біль безпомічна розгубленість, відвертий страх, сердечне тепло, турбота про близьких, внутрішнє сум’яття й душевний спокій. Останній довів до радісного здивування. Попри те, що стан душі не передати словами, все-таки нещасною я не почувалася. Внутрішня гармонія спокійно струменілася тілом й всупереч усім проблемам та негараздам, на життя я дивилася більш з завзяттям та ентузіазмом, аніж з сумом й тугою.