Глава 12

 Мене розбудило цявкання шавки. Ще раз задумалася з якою метою вивели це кишенькове щеня. Воно ж навіть, якщо й гавкає на щось, то слідом від страху пісяє.  Полежала, сподіваючись, що воно само замокне. Не замокло. Ясно, що дітки відсипалися. Бо, ці жертви інтернету, так рано очей ще не відкривають і якесь там скавчання собаченя  спати їм не заважає. Таке враження, що в цьому домі у всіх чиста совість, окрім мене.  Поскрипіла зубами. Натягла штани. Й пішла я на цей непрошений дзвінок вже в міру сердита.

  Глум над собакою ганяв біля вікна від стелі до підлоги й щосили на щось там верещав. Карикатурний вигляд собаки відразу пробуджував в мені тягу до чорного гумору та міщанської драми.

- Й що там збуджує твої інстинкти звіра? - пробурмотіла до собачки й позаглядала у вікно.

Вночі випало ще сніжка. Й дерева та кущики виглядали красивими, як у казці. Аж замилувалася. Аби ж ще вимкнути звук у цієї пустолайки й було б чарівненько.

- Шшшш! Тихо! Не гавкай! Фу! Сидіти! Стояти! Лежати! Їсти! До мене! Ти чудова собака, гарна, розумна тільки помовч.

Чи то я невірно подавала команди, чи може собачка й не така вже розумна. Мозку ж все ж місце потрібне, а того в її голові генами видно, не передбачено.

- Та, щоб тобі пусто було!

Накинула на себе куртку й відкрила двері, щоб вийти й перевірити, що там каламутить собачу душу. Стартонувши з місця зі швидкість грейхаунда ця глиста вискочила на вулицю.

- А добра тобі б не було! - клацнула я зубами й вибігла на вулицю за цим бобиком.

Я й отямитися не встигла, як ковзнулася, мої ноги поїхали і я боляче гепнулася на землю.

-Тццц…- жалюгідно вирвалося з легень.

Нещадно боліло стегно. Забите місце я спробувала потерти. Постогнати. Поохати. Як тільки змогла нормально дихати, спробувала встати. Під ногами була суцільна ожеледиця і я знову опинилася на спині. В цей час песик, певно, вирішив, що то я в такому грайливо настрою й налетів на мене вхопив зубами рукав й люто почав його тягати видаючи щось на кшталт гарчання. Спробувала собаче непорозуміння струсити й повторити спробу встати. Стала на коліна й вже бувши мудрою спробувала повзти навколішках. Колінка роз’їхалися і я знову гепнулася.

- Та, щоб його!!!!- розпачливо я видихнула.

- Мирана!!! А чого ти борсаєшся в снігу? - десь там пролунав дзвінкий від здивування голос Святослав.

- Не йти…- хотіла я його попередити, та було запізно.

 Виконавши акробатичний пірует він приєднався до мене. Собачка мало не зійшла з розуму від щастя й кинулася до Святослава.

- Твою перекис марганцю! - простогнав він й поколисав свою руку.

- Живий? - запитала я його, продовжуючи лежати на спині.

- Місцями.

- Чудово… - пробурмотіла я.

Мій зад в хатніх штанцях вже став відчутно підмерзати, тож зібралася з силами й знову стала навколішки.

- Що ж цей будинок під таким нахилом побудований? - пробурмотіла собі й знову спробувала повзти.

Святослав теж завозився намагаючись встати.

- А що це у вас за аморальні ігрища? - з будинку почухуючи пузо визирнув в одній футболці Платон.

- Слизько… - буркнув Святослав.

- Та невже?! - не вірячи проговорив Платон.

І відірвавшись від порогу шикарно ковзнувся і як той м’яч у боулінгу полетів на нас. Все. Тепер ми лежимо усі троє. І дідьком з ним. Я більше вставати не буду.

- Йоханий бабай! - потер потилицю Платон.

- Всього лише дика ожеледиця. Де псина? Ми її не задушили? - прошепотіла я.

- У мене.

Радісно показав пса Святослав. Пес не менш радісно вчепився в його рукав.

Платон постогнуючи, спробував встати. Зробив кілька кроків, але сила тяжіння перемогла й він знову прикотився до нас.

Я ще полежала, поки хлопці ще раз спробували дійти й доповзти до будинку. Платон вперто дерся, а Святослав повернувся до мене й нахабно підняв мене з землі.

- Замерзнеш. Давай потихенько будемо сунутися, - надихнув він мене.

Тримаючись один за одного нам вдалося наблизитися до тераси. Платон був явно поцілований зірками, бо до будинку дістався. Простягнув руку й Святослав обережно передав йому мене. То було майже щастя нікуди не падати. Платон слідом затягнув до будинку й Святослава. Й ми дружною компанією ввалилися у дім. Замерзлі, побиті ми переглянулися один з одним. Першим почав сміятися Платон.

- А я такий дивлюсь, а там ви копирсаєтесь…- крізь сміх виговорював він.

- Ага! - крізь нервовий сміх видала я. - То було дуже весело.  Щоб мені там все почистили й посипали, - суворо сказала їм обом. - Зараз марш переодягатися, а потім на кухню чай пити. 

    Й сама виконуючи свою настанову поповзла у свою кімнату. Залізла в душ. Швидко змогла нагрітися.  Забите місце наливалося темно-синьою гематомою. Жалісливо позітхала з цього приводу й пішла на кухню. Компанія сиділа у зборі. Чай та каву вже встигли зробити.