Глава 7

   Дмитро Васильович приїхав разом з сином Ростиславом. Ростик являв собою слабку копію батька. Він працював з батьком. В цілому, відповідав усім його вимогам. Навіть був вкрай вдало одружений на доньці якогось хронічного депутата. Краса й милота. Ростика, я на дух не перетравлювала ще з дитинства. Старший за мене на 5 років, він завше знаходив спосіб, як мене зачепити. Нещадно дражнив за веснянки, за збиті коліна, висміював мій одяг й весь час чимось хизувався. Він мав усе найкраще, найновіші приставки, телефони, годинники й іншу мішуру, якій ми надаємо значення статусності. З того часу, нічого не змінилося. Дорогий родич, наче зійшов з обкладинки пафосного журналу з життя чоловіків. Ситий, відполірований й пустий. Він посміхався, аж на кутні зуби. Опустила очі додому.

- Мирана, як тобі в дома? - проявив цікавість Дмитро Васильович.

- Поки ще вражена смертю Лани Василівни.

- Так! Для нас усіх це стало шоком…

  Дмитро Васильович, прийнявся розповідати про пережите ними й про те, як зараз складно в компанії.

   Я слухала. Усі мої емоції чистенькі й рівненькі. Нічого зайвого. Розмова ні про що. Ми чинно п’ємо чай з кавою. Я ховаюсь в тіні Платона. А Платон насилу витримує погляд Дмитра Васильовича. Певно, ми являємо собою жалюгідну картину, бо в якусь мить Дмитро Васильович скривив губи й перейшов, власне, до причини свого візиту.

- Думаю, ви маєте розуміти, як для бізнесу важлива стабільність. Ми вже відчули напруження зі сторони наших партнерів, які не знають, чого наразі від компанії чекати. Сподіваюсь, що заради того, щоб зберегти дітище Лани Василівни ми зможемо достойно прийняти її вибір й рухатися далі. Як всі ми розуміємо, поки що тільки я можу взяти на себе керування компанією, - вагомо приклав він нас поглядом.

Схоже, Дмитро Васильович навіть сумніву не має, кому дістанеться компанія. Й він вже все поділив й приїхав переконати нерозумних племінників у їхній нікчемності.

- Звісно, це ваш будинок теж. А враховуючи становище Лук’яна ви й на далі можете жити тут.

Продовжував він будувати плани й роздавати милість. Платон змінився в обличчі, вловивши такий відверто ментальний ляпас. Брат огризнувся. Але, той бунт дядечко швидко придушив з натиском на те, що Платон ще дитина, яка по суті жодної копійки не заробила. Й продовжив ще кілька хвилин розпинатися про справи компанії. Про те, як важливо її зберегти. Про те, що це сімейний бізнес в яке вклала все життя Лана Василівна.

 Я, крізь пелену пекельного бажання спустити всіх собак, а заодно й це «дітище» в Маріанський жолоб, щось слухала краєм вуха. Зрештою, Дмитро Васильович втомився від уговтування, обвів нас невдоволеним поглядом, нагадав ще раз про нашу відповідальність перед сім’єю.

- Ростик, нам вже час. Нас ще чекає робочий день.

На наше щастя, згадав він про справи. Ростик, сповнений власної значущості, на прощання мазнув по мені зверхнім поглядом й поспішив за батьком.

За столом залишилися ми з Платоном. Між нами панувала гнітюча тиша. Платон переживав нові для себе відкриття. Я ж намагалася вгамувати пекучу образу й дику злість, які викликали усі ті несправедливі слова. Виходило погано. Буря емоцій не вщухала. Безпомічність та роздратування гарні порадники для чорного відчаю, але погані для позитивного настрою.

- Та нах його все! - підірвався Платон. - Ненавиджу все це!

- Платон ти куди? - крикнула йому в слід, коли він з низького старту підхопив куртку й кинувся за двері.

- Подалі від усіх, - від душі грюкнув він дверима.

- Та щоб йому! - з відчаєм пробурмотіла я.

Закусила губу переживаючи гостре розчарування собою. Треба заспокоїтися. То була всього лише демоверсія «усе отримав Дмитро Васильович». Що ж я хотіла? Всі поспішать урвати шматок. Чогось я вже встигла звикнути, що цей будинок наш. Але і його з захватом переділять, про що вже чітко натякнули. Й навряд чи когось щось зупинить. Та кого буде цікавити, що бабуся цей будинок залишала нам, якщо право власності було у Лани Василівни?

- Чарівно! Робимо чай й думаємо про прекрасне.

І я пішла на кухню. Галя в усі очі заглядала на мене. Звісно, всю розмову вона почула.

- Все буде добре! Не хвилюйтесь, - змусила себе посміхнутися її.

Довго вибираю чай. Вибір впав на імбирний чай з медом. Чай я собі зробила, та навіть до столу не встигла дійти, як дверима знову грюкнули.

Чорним смерчем пронеслася Яна з вуст якої зривалася експресивна лайка. Й добігши до своєї кімнати, вона знову грюкнула дверима. Поставила чашку на стіл й перевела погляд на Ярему, який зайшов слідом за нею.

- Що сталося? - процідила крізь зуби.

- Вона щось не поділила з Аліною, - роздратовано пробурмотів він. -  Ще й мене крайнім зробила. А я то тут до чого? - розпачливо розвів він руками.

- А хто така Аліна? - перепитала я.

- Наша однокласниця.

-  А! - слабко видихнула я.

Так до кінця не второпавши, що то зараз було і, що треба робити далі.

Ярема, човгаючи ногами, поплівся до своєї кімнати.

- Здорово! Й що робити?  - пробурмотіла я сама до себе, залишившись на самоті. Сьорбнула чаю. Набрала Ладу.