Жінку, після 30, можна здивувати тільки любовю...Весь інший цирк - вона вже бачила.
Двері мені відкрив довгов’язий хлопчина. Ні разу незнайомий мені хлопчина. Котрий шоковано витріщався на мене. Просто стояв втупившись в мене. Це ще що за Гаррі Поттер?
- Я сподіваюсь, ти не моя галюцинація? - зробила рух губами.
Ет! Може й моя. Я такого персонажа у нас дома точно не пам’ятала.
- Візьміть. І ви це б зі мною розрахувалася?
За спини вийшов таксист з моєю дорожньою сумкою. Таксист чемпіон, хоча й вважав мене обкуреною, але в машину взяв. По дорозі він, щоправда, відчайдушно молився усім богам, щоб я в нього в машині не вмерла. Довіз. Я навіть дожила. Вже й не сподівалася.
Так, він щось хоче. Розрахуватися. Точно. Гаманець - гроші. Тремтячими руками спробувала витягти кілька купюр. Як нерідними руками робила. Мені все ніяк не вдавалося підхопити ті кляті папірці. Здавалося, цілу вічність їх витягувала з гаманця. Витягла гроші.
- Тут багато, - пробурчав водій, коли я все ж таки всунула йому в руки гроші.
Мотнула головою. Даремно. Зловила зірочки. Трішки постояла. Таксист здається пішов. Облизала свої обпечені губи. З трудом підняла голову. Й знову зустрілася поглядом з Гаррі Поттером.
- А…..А ви спізнилися, - вхопився хлопчина за голову. - Похорон був сьогодні. Вам не змогли додзвонитися.
Зусиллям волі відігнала туман перед очима.
- Мені жаль, - прохарчала я.
Здається мене повело в сторону.
- Проведи мене в кімнату, - наче прошелестіла я.
Й дуже буду сподіватися, що я це говорила, а не мені це примарилося.
- Що? В кімнату? А? - безтолково заметався він.
В грудях немилосердно пекло. Я горіла. Серце калатало. Я зараз просто здохну. Сил вже навіть просто стояти не було. Хотілося скрутитися бубликом прямо тут на килимку під дверима. Не можна! Давай зберись. Потрібно дійти до того клятого ліжка. Й там зручно влаштувавшись можна вже нарешті, чи то копита склеїти, чи то ласти відкинути. Останнє зусилля. Ти можеш! Й гойдаючись на хвильках марева я повзла за хлопчиною до жаданого ліжка. Мені жарко. Страшенно жарко. Пробую стягнути пальто. Про те, що я мало не впала говорили тільки чужі гарячі руки на моїй талії.
- Ви вся горите! - пустив він півня.
Хто б подумав?
-Мені жарко.
Здається пальто він зняв з мене. Й навіть дотягнув до ліжка. Сіла. Добре. Ліжко є. Тепер сумка. Пігулка. Вода. Зберись організм. Порадуй мене.
-Води, - ледь чутно прошелестіла я.
Хлопець щез. Цей юнак витвір моєї уяви чи все ж реальний персонаж? Ай, до біса! Потім. Зараз закинусь пігулками, посплю. Сумка. Дістати пігулки. Я можу. Руки ходили ходуном. Я наче пробую взяти пластину з пігулками, а мої руки щось роблять інше. Як я, так вшелепалася?
-Я води приніс. Й лікаря викликав.
Хлопець знову стояв у мене над головою. А я готова вже була заплакати. Пігулка не добувалася. Якесь інфекційно-запалювальне захворювання, висока температура, низенький тиск, невчасно виконана дезінтоксикаційна терапія й ось результат - яскраві галюцинації й маячня. З дідька паскудні відчуття. Ще розумію подібне, коли я була хворобливою дитиною. Але зараз?! Пігулку я дістала. Треба ковтнути й запити водою. Й то легше сказати. Я все спостерігала за рукою якою несла пігулку. Здається, я тепер знаю, як виглядає хвороба Паркінсона.
-Що це? - пискнула галюцинація Гаррі Поттера.
Біль дикий. Й ковтнути пігулку я не можу. Вона вже навіть гірчила, або ж то мені здавалося. З водою було ще гірше - половину склянки я розлила, поки донесла до рота. Але щось випила. Й нарешті проковтнула пігулку. Пити хотілося неймовірно, але ковтати то ще ті тортури. Треба було ще чогось гарячого випити. Чаю. От чаю було б добре.
-Я можу принести чай.
Чого образ моєї галюцинації якийсь кістлявий, довгоногий хлопець? В мене що уяви зовсім немає? Як же жарко…
Я або заснула, або відключилася. Бо коли відкрила очі, то наді мною метушився чоловік в білому халаті. Що знову?
- Я сама, - прохрипіла я й спробувала сісти.
-Ми зараз без подвигів обійдемося, - пробурмотів лікар.
Але сісти мені допоміг. Оглядав, слухав, заглядав в горло. Й виніс вердикт, що то гнійна ангіна. Наче я це без нього й не знала.
- В лікарню будемо класти? - заглянув він мені в очі.
- Ні...
- Гм. Гадаю, то пані так просичала «ні». Тоді зараз крапельницю поставимо. Я так розумію, що лікуванням ви вже займаєтесь. Ліків більше прописувати не буду. Тільки наголошу, що потрібно багато пити й полоскати горло.
Й лікар вправно вклав мене назад до ліжка. Я навіть не помітила, коли він встиг встромити в мою руку голку. Але крапельницю він поставив. Я навіть дивилася, як ті капельки повільно падають. Реальність, то була зі мною, то виверталася. Хотілося спати. Але спати мені не дали. Той чудовий лікар після крапельниці залив в мене ще чаю. Від теплого чаю мене знову кинуло в жар.
#995 в Любовні романи
#480 в Сучасний любовний роман
#57 в Різне
#44 в Гумор
Відредаговано: 29.06.2020