Глава 18

  Єва Коллінз 

  Я стояла біля панорамного вікна у холі й дивилася, як сьогодні знову Віолетта забирає дитину Джастіна. Цей малюк міг стати нашим зв'язком, але схоже інша жінка встигла раніше.

 — Чула про вашу вчорашню суперечку, - до мене підійшла одна із колег, доволі мила жінка, але трохи замкнута, - Віолетта водить тісну дружбу із Елліс Ленокс. Та що голова батьківського комітету. Вона отам, - й вказала на рудоволосу жінку в дорогому брючному костюмі.

 — Я її бачила, вона приходила до мене в перший день. В мене склалося враження, що вона турботлива мати, щоправда трохи тривожна. 

 — Не трохи. Вона справжня квочка над своєю дитиною. Й має багато прихильників серед інших мамочок. Краще її не злити, а то з немилості буде важко вийти, - вона поклала руку на плече, підтримуючи мене, - Не лізь більше до Віолетти, а тим паче до Елліс.

 — Невже все настільки страшно? - спробувала викрутитися жартома я.

 — Повір, вона може зробити життя нестерпним. І робила це вже не раз, - вона відійшла від мене й майже не чутно сказала: - Я цьому доказ.

  Після закінчення дня я була трохи розгублена зізнанням своєї колеги. Її слова весь час спливали в голові й не давали спокою. Й навіть дорогою додому розмови приємного дядечка-таксиста не могли мене повністю витягнути з роздумів. 

  І лише коли перед моїми очима надто довго не змінювався один і той самий краєвид, я зрозуміла, що ми не рухаємося.

 — А що сталося? - я визирнула зі свого заднього сидіння. 

 — Затор, міс. Я зараз вийду й запитаю, що сталося,  бо жодного руху не видно, - цей товстенький дядечко виліз із автівки. 

  Його не було хвилин п'ять, я за цей час майже спеклася всередині. На початку вересня сонце все так же нещадно палило. 

 — Доведеться чекати, міс. Кажуть, там далі на мосту якийсь божевільний грозиться стрибнути. Звідки вони такі беруться, - він відкрив пляшечку води й надпив, - От поясніть мені, що молоді не вистачає в житті, де безліч можливостей. 

  Я простежила як чоловік допив воду й важко відкинувся на спинку свого сидіння. Чоловік почав важко дихати, його чоло змокло, обличчя почервоніло.

 — З вами все гаразд? - запитала. 

 — Так, так... мені просто потрібні мої ліки...

 — Що саме? Я знайду, тільки скажіть що шукати.

 — В аптечці має бути... шприц інсуліну.

  Я обшукала його автомобільну аптечку, але нічого не знайшла. Блістери таблеток висипались на сидіння, але шприца не було. Паніка накотила миттєво. 

 — Н.. немає... тут немає шприца, - я повернулася до нього, але в чоловіка вже були закриті очі, - Ви мене чуєте?

  Я почала трясти його, але він не розплющив очі. Паніка поглинала все більше, я не знала, що робити. Пальці самі знайшли телефон й на автоматі набрали "911". 

 — Рятувальна служба, що у Вас сталося? - почула жіночий голос. Я судомно вдихнула, намагаючись змусити себе говорити нормально.

 — Я… я в таксі. Ми стоїмо в заторі біля мосту. Водієві стало погано, він знепритомнів. Ще він сказав, що йому потрібен інсулін, але я не можу його знайти.

 — Добре, заспокойтеся. Я залишаюся з вами на лінії. Скажіть, чоловік дихає?

  Я завмерла. Дихає? Чому я навіть не перевірила? Обернулася до чоловіка й одразу ж помітила, що його груди опускаються й підіймаються. 

 — Так… так, він дихає.

 — Добре. Чи реагує він на ваш голос?

 — Ні.

 — Добре. Скажіть, будь ласка, марку та номер автомобіля, у якому ви перебуваєте, - сказала диспетчер. Я на секунду розгубилася.

 — Я… зараз, - швидко вибравшись із машини, обійшла її, намагаючись не дивитися на непритомного чоловіка за кермом, - Це чорна Toyota, номер… АА 4728 КР, - сказала я, нахилившись до номерного знака.

 — Я передала дані бригаді, що знаходиться на мосту. Скоро до Вас хтось прибуде.

  Спека вдарила в обличчя. Навколо стояли десятки автомобілів. Люди визирали з вікон, хтось нервово сигналив, хоча рухатися все одно було нікуди. І ніхто не вийшов запитати чи все в нас гаразд.

 — Міс? Міс, ви мене чуєте? Можете увімкнути аварійні вогні, щоб рятувальники швидше вас знайшли. 

  Після вона почала задавати базові питання для оформлення виклику. Відповідала на автоматі, весь час вглядуючись вдалину. Крізь ряд машин було майже нічого не видно. А потім... Десь далеко попереду пролунав крик. Такий пронизливий, що всі навколо завмерли. Я відчула, як по спині пробіг холодок.

 — Що там відбувається? - тихо запитала я. 

 — Єво, залишайтеся біля автомобіля. Не наближайтеся до мосту, - диспетчерка в моєму телефоні раптом заговорила іншим, напруженим голосом.

 — Чому? - насупилася я.

 — Тому що ситуація там щойно змінилася.

 Я знову подивилася вперед. І цього разу побачила, як між автомобілями в наш бік біжить чоловік. Високий. У темній формі. І чомусь, навіть із такої відстані, мені здалося, що я вже бачила його раніше. 

  Чоловік наближався швидко, вправно пробираючись між нерухомими автомобілями. А коли він підбіг ближче, серце раптом завмерло.

 — Джастін? - вирвалося в мене.

  Він різко підняв голову. Його погляд зустрівся з моїм лише на секунду. Але цього вистачило, щоб моє серце зробило сальто. На його обличчі промайнуло здивування, проте вже наступної миті воно зникло. Джастін перевів погляд на непритомного водія.

 — Що сталося?

 — Йому стало погано. Він сказав, що йому потрібен інсулін, а потім знепритомнів, - Джастін одразу опустився навпочіпки біля чоловіка.

 — Стан не критичний, наші парамедики будуть через кілька хвилин, - він підвівся й лише тоді знову подивився на мене, - Ти як?

  Навколо нас стояли сотні автомобілів. У кількох метрах від мене непритомний чоловік лежав у машині, а десь на мосту хтось збирався стрибнути вниз. І все ж саме від цього простого запитання я раптом відчула, наскільки сильно тремтять мої руки.

 — Я… не знаю.

  Джастін перевів погляд на мої пальці. Вони тремтіли. Й він зробив дещо неочікуване для мене. Взяв мою долоньку у свою руку й міцно стис, виявляючи свою підтримку. У цей момент його рація затріщала. Він миттєво натиснув кнопку.