Глава 17

     Джастін Тейт 

  Вихідний ранок починався напрочуд спокійно. Я відвіз сина до школи й саме збирався поснідати, коли телефон на кухонній стільниці завібрував. Номер пожежної частини змусив мене одразу взяти слухавку.

 — Слухаю.

 — Нам потрібна твоя допомога. На хімічному підприємстві аварія. Витік небезпечної речовини, двоє працівників постраждали. Основна зміна вже виїхала, але потрібне підсилення.

  Я подивився на годинник. Схоже сьогодні без вихідного.

 — Що за речовина?

 — Поки не встановили. Саме тому працюємо за протоколом для невідомого хімічного агента.

 — Зрозумів. Виїжджаю.

  Я поклав слухавку, навіть не встигнувши допити каву. Через десять хвилин авто вже мчало порожніми ранковими вулицями. Вихідний, який я так довго чекав, доведеться відкласти.

  Вже біля станції мене зустрів командир.

 — Ситуація на підприємстві погіршується. Одягайся й виїжджаємо негайно.

  Одягнути спецодяг зайняло секунди, а далі всі галопом залетіли в нашу машину. Сирена розривала вулиці. Ці звуки стали для мене такими буденими.

  Вже на місці до нас підійшов капітан попередньої зміни. 

 — Працівники повідомили, що витік стався у внутрішній лабораторії, невелике загоряння у східному крилі. Мої хлопці гасять його, аби вогонь не поширився. Але ми не дорахувалися людей. Ймовірно усередині можуть бути ще двоє.

 — Хтось заходив їх шукати? - наш капітан, натягаючи захисні рукавички.

 — Один з моїх хлопців там, а решта на пожежі. 

 — Тоді ми заходимо всередину. Хлопці вперед, - останні слова були для нас. 

  Усередині було значно тихіше, ніж я очікував. Тільки глухий звук вентиляції та рівномірне потріскування рації в навушнику дратували вухо. 

 — Команда два, доповідь, - пролунав голос командира.

 — Рухаємось до лабораторії. Поки чисто.

  Я ішов першим, уважно оглядаючи коридор. На підлозі виднілися невеликі краплі невідомої речовини, а біля стіни лежав перекинутий контейнер, але мою увагу привернув балон з якимось газом на підлозі. І схоже не тільки мою. 

 — Обережно, - попередив напарник, - Схоже, витік почався звідси.

  Ми пройшли ще кілька метрів, коли з-за дверей почувся глухий удар. Я зупинився, прислуховуючись.

 — Ви чули? - запитав.

 — Так, - прилетіла коротка відповідь. Я наблизився до найближчих дверей.

 — Служба порятунку! Якщо ви мене чуєте відгукніться.

  У відповідь спершу почувся якийсь стукіт, ніби нігтями по металу, а потім пролунав кашель і хрипи. 

 — Тут хтось є.

  Ми відчинили двері й побачили чоловіка біля робочого столу. Він намагався підвестися, але одразу похитнувся.

 — Не рухайтеся. Ми вас витягнемо, - сказав мій напарник й одразу обережно підійшов і підтримав його за плече.

 — Тут ще одна людина, - ледь чутно прошепотів постраждалий, - У сусідній кімнаті...

  Я подивився на напарника.

 — Витягуй цього, а я перевірю наступну кімнату.

 — Ти серйозно зараз? Нам не можна розділятися.

 — Він у важкому стані, тому винось його. Давай уперед, - я поплескав друга по плечі й вийшов у коридор.

  Задимленість поступово зростала. Схоже вогонь скоро добереться сюди. За наступними дверима на підлозі лежала молода жінка. Вона була при свідомості, але важко дихала.

 — Міс? Ви мене чуєте? - жінка повільно розплющила очі у відповідь на мої слова.

 — Так... - прошепотіла одними губами. 

 — Я зараз винесу вас звідси.

  Та перед тим, як підняти її зробив те, за що капітан мене по голівці не погладить. Зняв свою маску, що подавала мені кисень й надягнув на жінку. І я обережно підняв її на руки.

 — Не засинайте. Просто дивіться на мене.

 — Намагаюся... - та опісля її очі заплющилися. Я виніс її на свіже повітря й одразу передав медикам.

 — Вона була при свідомості, коли я її знайшов. 

  Один із наших медиків одразу почав перевіряти її стан.

 — Вона не дихає! - після цих слів, я різко обернувся. Медики почали реанімацію. Я залишався поруч, спостерігаючи, як вони борються за її життя.

 — Давай, - тихо прошепотів. Так минуло кілька хвилин.

 — Пульсу немає, - ці слова звучали як вирок.

 — Продовжуйте, - сказав уже я. Але спроби не дали результату. Чоловік, що схилився над нею, нарешті похитав головою.

 — Час смерті — 10:27.

  Я мовчки дивився на тіло жінки, яку кілька хвилин тому тримав на руках. Живу.

  Коли нарешті повернувся додому, на вулиці вже починало сутеніло. Я заглушив двигун і кілька хвилин просто сидів у машині, дивлячись перед собою. День, який мав бути звичайним вихідним, закінчився зовсім не так, як я планував. Та я вийшов із машини, відчинив двері будинку й одразу почув дитячий сміх.

 — Тату! ‐ мій маленький Енді вибіг у коридор і кинувся назустріч. Я ледве встиг присісти, як хлопчик обійняв за шию.

 — Ти приїхав!

 — Приїхав, синку, приїхав... - міцно притиснув сина до себе, заплющивши очі. У думках було одне: та жінка більше ніколи не приїде до своєї родини.

  З кухні вийшла Віолетта. І вона явно була чимось не задоволена. І я можу її зрозуміти, адже сьогодні був і її вихідний. Але вона й отримує за такі термінові виклики подвійну оплату за день. 

 — Ендрю, біжи в кімнату й прибери іграшки. А потім будемо вечеряти разом. 

 — Ви ще не їли? - запитав я, коли за сином зачинилися двері. 

 — Він відмовився сідати за стіл без тебе.

  Я пройшов до раковини на кухні. Погляд зачепили коробки з доставки їжі біля смітника. Ми часто замовляли так, але саме зараз це дратувало. Виникали думки, що я не можу дати своїй дитині справжнього дому й сім'ї. Віолетта стала в проході й уперто дивилася на мене.

 — Що не так? - не витримав я.

 — Ти маєш щось зробити з однією вчителькою. Вона мене сьогодні принизила. Не віддавала дитину й майже переходила межу. 

 — Місіс Флетчер тебе ж знає. В чому проблема? - втомлено запитав я.