Глава 16

    Єва Коллінз

  Перший тиждень пройшов доволі м'яко. Ми з малюками знайомилися й весело проводили час. Я вирішила трохи скоригувати програму навчання дітей, звісно з дозволу Айлін. Я подумала, що для малих бешкетників буде цікаво на уроках малювання вчити властивості різних матеріалів. Олівці, маркери, фарби, навіть вугілля. Айлін схвалила мою затію й профінансувала її. За це їй велика подяка. 

  За ці дні Джастіна я бачила лише раз, він приходив по сина, а я вже йшла додому. Ми перетнулися короткими поглядами й розійшлися. 

  Ось і сьогодні в мене всі уроки закінчилися. Я прибрала клас після наймолодших й вже закривала кабінет. 

 — Єво, зачекай, - окликнула мене Айлін, з якою ми вже стали майже подругами, - Я знаю, що не маю права в тебе таке просити, але в нас форс-мажор. 

 — Слухаю.

 — Потрібно посидіти з дітьми, поки їх не заберуть батьки. У місіс Флетчер затопило квартиру і я її відпустила. Там залишилося вісім дітей. Ти ж знаєш, я б сама посиділа з ними, але в мене важлива зустріч, яку я не можу перенести. 

  Я скоренько обдумала всі свої плани на день: прийти додому, пообідати, можливо трохи відпочити й писати портрет на замовлення для закоханої пари. Ну, з цього списку можна прибрати відпочинок і все буде добре. 

 — В якій вони кімнаті?

 — Ой, Єво, дякую тобі. Вони в ігровій кімнаті, це в кінці коридору і направо, - Айлін одразу побігла, цокаючи своїми маленькими підборами.

  Я зібрала всю свою волю в кулак й пішла вишукувати малят. В кімнаті за столиком сиділо двоє дівчаток близнючок і щось розфарбовували у альбомах, а хлопці будували вежі з конструктора лего. Серед них був і маленький Ендрю, син Джастіна. Він саме доставляв верхівку їхнього замку. 

 — Привіт, - сказала, аби привернути їхню увагу, - Я міс Коллінз, пам'ятаєте? Сьогодні мене попросили посидіти з вами.

  Я чекала на реакцію малят. Й вона не змусила мене чекати: вони кинулися до мене стрімголов з вереском і писком. 

 — А ми будемо гратися? - почали хлопці. 

 — Ходімо з нами малювати, - потягнули мене до столу близнючки.

 — Тихо, тихо, я не можу розірватися, - в цей момент заглянула в їхні очі, що з таким блиском дивилися на мене й почали наповнюватись розчаруванням. Я швидко оглянула кімнату і помітила плюшевого ведмедика. Ідея одразу загорілася в моїй голові - Тому ви зараз приберете іграшки з підлоги, а потім ми пограємо з містером Тедді, -я взяла іграшку в руки і показала дітям, - Ми з ним придумали гру, що має вам сподобатися. 

  Так я виборола собі хвилину спокою, щоб поглянути в журнал. Місіс Флетчер відмітила дітей, що зараз у цій кімнаті, а з боку я помітила виноску, в якій були записані особи, майже всі вони були батьками, що могли забирати дітей. Навпроти Ендрю було лише ім'я його батька, Джастіна Тейта.

 — Ми вже все зібрали, - смикнув мене за руку один із хлопчаків. 

 — Гаразд, тоді слухайте, - вони зібралися навколо мене, - Містер Тедді хоче пограти в хованки, але не вміє ховатися. Тому ви всі збираєтесь у куточку, поки я допоможу йому сховатися, а потім ви будете його шукати. Той, хто знайде його першим, буде наступним допомагати. Згодні на таку гру?

  Вже після першого кругу дітей почали забирати. Спершу по одного хлопчика прийшла мама, потім обоє батьків завітали, аби забрати близнючок. А ті ледве плакати не почали, що вони не встигли ще сховати ведмедика. Довелося пообіцяти, що ми ще раз обов'язково зіграємо. Вже через двадцять хвилин в мене залишилось тільки троє дітей, серед яких був і Ендрю. Він сьогодні поводився тихо і навіть якось відсторонено. Коли я вже хотіла підійти до нього і поговорити, то мені завадила поява батька ще однієї дитини. Я швидко заглянула в журнал, там був зазначений батько, тому я підійшла до нього, представилася й спитала:

 — Вітаю, я Єва Коллінз. А ви..? - спеціально запитала. Коли він назвав ім'я, я заспокоїлася. Це справді батько. Та й крики хлопчика "Тато!" не залишили сумнівів. Я знову звірила журнал. За спиною почулося цокання підборів. Я обернулася й завмерла. Переді мною стояла ефектна брюнетка. От тільки ніхто з дітей не почав збиратися, коли вона прийшла. 

 — Ви до кого? - запитала я.

 — Я забрати Ендрю Тейта. Енді, ходімо, - кивнула йому і хлопчик почав збирати свої речі.

 — Зачекайте, я не віддам його Вам. По нього має прийти батько.

 — Я няня Енді, Віолетта, правда, милий? - запитала дитину й він кивнув.

 — В мене в журналі вказаний лише батько. І я віддам дитину лише Джастіну, - сказала я, - Та й Ендрю не дуже рветься йти з Вами.

 — Він засмутився, що батька терміново викликали на роботу. 

 — Я мушу зателефонувати Джастіну, аби отримати дозвіл, що дитина піде з Вами. 

 — Джастін? - вона скривила губи, а саме лице набуло зверхності, ‐ Для Вас, міс...

 — Міс Коллінз, - підсказала я.

 — Для Вас, міс Коллінз, він не Джастін, а містер Тейт, - вже на підвищених тонах сказала Віолетта, - Тому я Вас дуже прошу дотримуватись субординації та звертатися до нього як належить.

  Нашу суперечку перервав дитячий всхип. Посеред кімнати стояв Енді з портфеликом у руках й мало не плакав. Схоже він погано реагує на такі речі.

 — Енді, маленький мій, тихо, - кинулася до нього ця кокетка, а дитина обійняла її за шию, - Ми скоро підемо додому. 

  Я дивилася на це й переконувалась дедалі більше, що це правда. Енді знає її. Навіть прив'язаний до неї емоційно. 

 — Зателефонуйте не Джастіну, а місіс Флетчер. Він на роботі й не любить, коли телефонують без серйозної причини. 

  Я перевела погляд з Віолетти на Ендрю.

 — Добре, я зараз зателефоную місіс Флетчер.

 — Будь ласка, — холодно відповіла вона.

  Я набрала номер місіс Флетчер і коротко пояснила ситуацію. Вона підтвердила, що Віолетта справді працює нянею в родині Тейтів, а її ім'я просто ще не встигли внести до списку осіб, які можуть забирати Ендрю. 

  Я прибрала телефон до сумки й подивилася на Віолетту.