Глава 12

 Єва Коллінз 

  Як би я не старалася, всеодно заспокоїтися не виходило. Весь ранок на нервах, хоча така поведінка не є нормальною. Я прокинулась приблизно годину тому, і відразу почала збиратися на співбесіду до школи. Прийняла прохолодний душ, щоб освіжитися, зробила зачіску, нафарбувала вії. А зараз обирала, що одягнути. Потрібно щось стримане, але й не надто формальне. І я зупинила свій вибір на брюках палаццо шоколадного кольру, білій футболці поло та підкреслила образ ременем та сережками, які подарувала Олівія. Я виглядала елегантно і стримано. На мою думку, саме так має виглядати сучасний вчитель. 

  Викликавши таксі, я зібралася виходити. Краще почекаю ніж запізнюся. А ще є можливість потрапити в затор. Тому краще раніше. Коли сіла в таксі, то попросила водія їхати не швидко. Схоже така травма, пов'язана з авто, не залишить мене. На щастя, в жоден затор ми не потрапили, а на місці я була за пів години до зазначеного часу. Для мене це був шанс оглянутися і можливо знайти щось для свого натхнення. Я не вважаю себе художником, а просто людиною, яка має певний хист. Кожен художник повинен мати свій стиль і написати хоча б одну картину для себе, своєї душі. В мене покищо такої немає. 

 — Добрий день, Ви Єва? - до мена звернулася жінка років тридцяти, напевно це і є директорка Веллс.

 — Так, я Єва Коллінз. А Ви Айлін Веллс?

  Жінка кивнула та вказала рукою до входу в приміщення. Напруга зростала. При її появі мене почало трусити від нервів. Господи, яка ж я боягузка. Та все ж я пішла у вказаному напрямку. Ми йшли повільним кроком коридорами школи. 

 — Я читала ваше резюме. Ви зарекомендували себе як талановитий художник. 

 — Ви перебільшуєте, але я справді вмію малювати. А раніше давала уроки для тих, хто хотів навчитися цього мистецтва. 

 — Це звісно добре, але чи розумієте Ви, що це таке робота з дітьми? 

  Вона зупинилася і поглянула мені в очі, шукаючи невпевненість. 

 — Діти - це не просто маленькі люди. Вони особливі й потребують особливого, дбайливого ставлення, міс Коллінз. 

 — Я це розумію і хочу спробувати працювати з дітьми, - запевнила її я.

 — У вашому резюме мені все подобається і я готова прийняти Вас на роботу. От тільки нам потрібен вчитель для початкової школи.

 — Я згодна. 

 — Хочу попередити, що можливо батьки учнів захочуть поспілкуватися з Вами. Ми не перешкоджаємо такому спілкуванню. Єво, Ви повинні бути готові до цього. Якщо впораєтесь, то ми з Вами подумаємо над створенням гуртка малювання. 

 — Мені подобаються Ваші плани.

 — Давай перейдемо на "ти", хоча б у неробочий час, - запропонувала Айлін.

 — Можна дізнатись, а зараз робочий час? - спробувала пожартувати я. 

 — Думаю, що він закінчився. Пропоную піти в мій кабінет, я сьогодні купила цукерки, повір вони дуже смачні. Мої улюблені. 

 — Тільки, якщо ти наполягаєш, - вирішила погодитися я.

  Її кабінет був затишним. Світлі стіни, зелені рослини повсюду. Тут нібито все оживало. А особливо увагу привертала стіна, що була завішана дитячими малюнками. Деякі були акуратні, старанно намальовані, а інші, я впевнена, належали меншим, лінії різкі, та такі, що виходять за контур.

 — Діти люблять дарувати свої роботи, щоб їх похвалили. А я зберігаю всі ці малюнки, - вона провела рукою по одній із рамок, і я помітила золоту обручку на її пальці. Ще одна щаслива одружена жінка, - Ось цей намалював один із учнів минулого року.

  Я придивилася. На папері були намальовані квіти з жовтими пелюстками та коричневою серединкою, напевно це соняшники, а також там були хмаринки, сонце і травичка. А внизу справа був підпис: "Ендрю Тейт". Написала це, точно директор, й на кожному малюнку був такий підпис. Це так мило. Сподіваюсь, і в мене будуть такі моменти. 

  Поки я розглядала інші малюнки, Айлін увімкнула чайник і дістала з шухляди коробку цукерок. 

 — В мене є кава і чай. Ти що будеш? 

 — Чай. 

 — А я, мабуть, каву, - вона дістала пакетик з розчинною кавою. Ніколи не думала, що ще хтось п'є таку. Очевидно, побачивши мій здивований погляд, вона пояснила: - Кавоварка зламалася, а це єдина розчинна кава, яка мені подобається. Повір, я багато перепробувала.

 — Але ж тут неподалік є кав'ярня, - я побачила її, коли приїхала до школи.

 — Для того, щоб сходити туди, потрібно відірватися від справ, а я не завжди можу собі це дозволити, - пояснила Айлін. 

 — Проте інколи корисно провітрити голову, очистити думки.

 — Можливо, в дечому ти й права, - сказала вона ставлячи переді мною чашку з гарячим чаєм. Жарка погода змушувала чекати, поки напій охолоне, та їсти цукерки без чаю ніхто не забороняв. І моя внутрішня ласунка цьому раділа.

  Після приємної розмови і обговорення певних робочих моментів, я вирішила не їхати додому, а прогулятися пішки. Лос-Анджелес був чудовим містом, де мрії людей ставали реальністю. 

  Менш ніж через два тижні починався навчальний рік. До цього часу я можу відпочивати і морально готуватися до нової роботи. Озираючись навкруги, я спостерігала красу цього району. Тихий, я б сказала навіть сімейний. Ідеальне місце для створення родинного гніздечка. Глянувши на автомобіль, що їхав по дорозі, я побачила його...