Глава 11

 Джастін Тейт

  Скоро Енді потрібно буде йти в школу. Тому сьогодні ми вирішили пройтися по магазинах і купити речі для навчання. Перша половина дня в мене вільна, але після обіду потрібно заступити на зміну.

 — Ендрю, ти готовий? - покликав я сина. Він збирався в своїй кімнаті. Захвату в нього сьогоднішня поїздка не викликала. 

 — Готовий, - в знак підтвердження він вийшов у коридор. Одягнений у спортивний костюм і з надутими щічками, він виглядав дуже мило. 

 — Ходімо, якщо ми встигнемо, то можемо заглянути в іграшковий магазин.

 — І ти купиш мені тей новий конструктор?

 — Так, лише якщо ти будеш слухняним і гарно будеш поводитися сьогодні вечері з Віолеттою.

 — Ти сьогодні підеш, тату? - в його очах була така печаль, що моє батьківське серце стислося. Я не любив свою роботу через одну єдину причину: довгі зміни.

 — Синку, ти ж знаєш у мене важлива робота і дорослим необхідно працювати, щоб в тебе було все, що ти захочеш.

 — Ти будеш рятувати людей?

 — Так, буду рятувати людей, як справжній супергерой. 

  На цьому моменті ми вийшли з дому. Дорога до торгового центру була мовчазна. Вже всередині ми вирішили почати з одягу і закінчити шкільним приладдям. У першому магазині для нас нічого не знайшлося, або якщо сказати точніше, це сину нічого не сподобалось. В другому нам пощастило більше. Енді обрав там чорний спортивний костюм та дві футболки. Ще потрібно купити сорочку та брюки для якихось офіційних заходів.

 — Тату, дивись там молочні коктейлі!

 — Ти хочеш коктейль?

 — Хочу, - підтвердив син.

  Вже будучи в цьому кафе, ми замовили два мілкшейки: з полуницею та бананом, персиком та карамеллю.

 — Ну, як? Подобається?

 — Дуже смачно, - з усмішкою сказав Ендрю. Він пив через трубочку свою суміш полуниці та банану. 

  Решту часу ми ходили по магазинах одягу. Від справ мене відірвав дзвінок від Віолетти.

 — Привіт, вибач, у мене виникли деякі проблеми і я запізнюся, - повідомила дівчина. 

 — Гаразд, тоді я візьму Енді з собою на роботу, а ти вже його звідти забереш, - вирішив увійти в її положення. 

 — Я згодна. Мені справді дуже прикро...

 — Не хвилюйся. Головне, щоб ти ладнала з Енді, а все інше дрібниці.

 — Я постараюсь приїхати якомога швидше.

  І вона відключилася. Я поглянув на годинник. Нам ще потрібно заїхати додому, щоб залишити покупки та переодягнутися.

 — Синку, а ти хочеш побувати у тата на роботі? - запитав я у Ендрю, коли ми йшли на паркінг.

 — А ми поїдемо гасити пожежу?

 — З тобою - ні. Для дітей такі пригоди небезпечні. 

 — Шкода...

 — Можливо, коли будеш ти старшим, я домовлюся зі своїм капітаном взяти тебе на якийсь виклик.

 — А коли це буде? - він майже стрибав від радості. У відповідь я лиш загадково усміхнувся. Його цікавість була кумедною для мене. Я дивився на нього і у пам'яті виринали картинки-спогади його маленького. Він найдорожче, що я маю. 

  Вдома ми залишили покупки, і поки я переодягався, Енді вирішив зібрати з собою трохи іграшок. Ніби йому буде нудно на пожежній станції. 

  Хоча я не дуже давно тут, але помітив таку традицію, що кожних пів року наша станція проводить благодійний захід для школярів. Ми пояснюємо всі нюанси нашої професії, показуємо наше спорядження та розповідаємо правила поводження в надзвичайних ситуаціях. Сподіваюсь цього року Енді потрапить на такий захід, тому що минулого разу їхній клас не взяли через малий вік.

 — Пора їхати! Виходь, - прокричав я вже в коридорі. Спершу почув тупіт маленьких ніжок, а потім біля мене вже стояв синок зі своїм рюкзачком в руках, - Так, треба їхати, бо скоро буде час заторів.  

  Ми стигли проїхати до години пік. І вже під'їжджаючи до місця, Енді заговорив:

 — Можна мені посидіти в пожежній машині?

 — А давай разом спитаємо в мого капітана?

  Припаркувавшись, я вийшов з автівки і почекав поки Енді вибереться зі свого дитячого автокрісла. Приводити дітей не було під забороною, але й не заохочувалося. Колеги були знайомі з моїм сином. Все ж ми інколи зустрічалися на вихідних та проводили спільний відпочинок. Взагалі, наша команда складається з дев'яти людей: троє парамедиків, капітан, четверо рятувальників та один стажер. Наша маленька родина "1-3-8".

 — До нас гості прийшли, - перший нас зустрів мій капітан, Пол Девіс. Цей чоловік був вже не молодий, але керував тут всім на ура.

 — Кеп, він тут ненадовго. Скоро має приїхати няня і забрати його, - почав виправдовуватися я. 

 — Нічого страшного. Ми раді Ендрю будь-коли. Правда?

  Пол підійшов до мого сина, і взявши його за руку, повів показувати йому станцію. Наскільки я знаю, його єдина дитина живе з матір'ю в іншому штаті, й бачаться вони дуже рідко. 

 — Сьогодні буде загружена зміна. Я поки дісталася сюди, то три аварії проїхала. Світ ніби сказився, - сказала Сара, наш головний парамедик. Вона дивилася як капітан садив мого сина в машину і показував щось всередині. 

 — Я навпаки, нічого не бачив по дорозі, - відповів я.

  Над головою пролунала сирена. От чорт.

 — Кеп, давайте Енді мені. Нам доведеться залишитися на станції. 

 — Ні, ми поїдемо разом. Хочеш побувати на виклику? - звернувся він до мого сина. 

 — Так! - він майже стрибав.

 — Це може бути небезпечно, - заперечив я. На що Пол посміхнувся і увімкнув свою рацію. Звідти лунав голос диспетчера:

 — Бригада "1-3-8" загоряння автомобіля за адресою...

  Далі я не слухав. Зазвичай такі виклики не несуть великої небезпеки, але завжди є винятки. 

 — Я завжди буду поруч з твоїм сином. Все під контролем, - сказав кеп і заліз всередину пожежного автомобіля, а я за ним.

  Пристебнувши сина, я почав збиратися. На станції я не встиг прикріпити свою рацію. Добре, що хоч вдома переодягнувся у форму. Оскільки ми в Лос-Анджелесі, то тут дозволяється як форму використовувати темно-сині футболки, що були у всіх рятувальників однакові, та робочі штани, а повністю одягати форму необхідно при сильних пожежах та інших схожих випадках.