Глава 7

Єва Коллінз

  Пройшло кілька тижнів після аварії. Я почувалася прекрасно, навіть синців не залишилося. Зараз, малюючи портрет для клієнтки, я поринула в тонкощі цього мистецтва. Хоча вранці думала, що не зможу зосередитися. Мені повинні були зателефонувати щодо роботи вчителем малювання в школі, але чомусь дзвінка все не було. Для мене це вже була своєрідна відмова. 

  Оглянувши результат своєї роботи, я була не задоволена. Чогось не вистачало. Якоїсь родзинки. Я ще раз роздивилася фото, яке надіслала клієнтка. Воно було звичайним, я б навіть сказала нудним. Звичайне селфі чорноволосої, кудрявої дівчини з карими очима. Не було ніякого акценту чи хоч чогось, що зачепило би погляд. Зазвичай я не беру такі роботи, але зараз мені були необхідні гроші. 

  Дзвінок у двері застав мене зненацька. Я лишила пензлик і пішла глянути хто там. У двірному вічку, я побачила світле волосся. І відкрила, вже будучи впевненою, що там Олівія.

 — Ну, чому так довго?

 — Вибач, я працювала, - вказала на свій робочий одяг: сіру розтягнуту футболку і спортивні штани. Обидві речі були вимазані фарбою, та так, що вже не можна було відіпрати.

 — Останнім часом ти тільки і працюєш. Але в мене сьогодні інші плани, - інтригуюче повідомила подруга. Її тон нагадав мені про інше. А саме те, як ми збирали речі мого колишнього і викинули їх у сміттєві контейнери. Тоді мені стало легше дихати, ніби тягар з плеч зник. Але було дивним те, що цей мудак досі не з'явився. Хоча свої документи і цінні речі він забрав напевно ще до свого зникнення. 

 — Хіба в тебе сьогодні не побачення з таємничим містером "А"?

 — Тааак, - протягнула вона, - І ти підеш зі мною. Мені просто необхідна підтримка. Раптом він якийсь маніяк.

 — Ага, а я тебе врятую, - сказала з сарказмом. 

 — Або хоча б покличеш на допомогу. 

  Я пройшла на кухню, набрала в чайник води й увімкнула його. Оглянула подругу. Світлі джинси, біла футболка. Ніщо не говорило в ній про побачення. 

 — Знаєш, я задаюсь собі питанням,  чому ви раніше не зустрілися? Пройшло більше двох тижнів після вашого знайомства. 

 — Ну, перший тиждень після зустрічі я доглядала тебе, другий відпрацьовувала відгули на роботі і лише зараз знайшовся час і в нас співпали графіки.

 — То де побачення? Ресторан? Кафе?

 — Ти мислиш старомодно. Пам'ятаєш, тей клуб, що відкрився минулого року?

 — У клуб? На перше побачення? - здивувалася я.

 — Так, Єво, так.

 — Я не люблю такі заклади. 

 — Хоча б на пів години. Прошу, - вона так подивилася на мене, що відмовити було просто неможливо. 

 — Гаразд, переконаюсь, що він нормальний і піду.

 — А я більшого і не прошу, - вона глянула на чайник, який щойно закипів, ‐ Поп'ємо чаю і поїдемо до мене.

 — Навіщо? Я тут зберусь і поїду вже на місце.

 — Ні, сьогодні я зроблю з тебе цукерочку. Можливо і ти знайдеш когось собі, - я вже відкрила рота, щоб заперечити, але вона перебила, - Для сексу як мінімум. Сумніваюся, що тей невдаха дарував тобі справжню насолоду. 

  Від такої заяви я обомліла. Наскільки б це не було правдою, та шукати таких пригод мені не хотілося. Я поставила перед нею чашку з паруючим чаєм.

 — Будеш печиво? Я вчора спекла, - запитала я.

 — Знаєш, не відмовлюся. Твоя випічка неймовірна. 

 — Спершу скуштуй, а потім нахвалюй, - засміялася я.

 — Твої страви не можуть бути несмачними, - сказала подруга, вже відкушуючи шматочок, — До речі, як твої пошуки роботи?

 — Я отримала три відмови, одні так і не передзвонили та ще одна школа не дала відповідь. Виявляється, що зараз нікому не потрібні вчителі малювання, а гуртків вистачає і без мене.

 — Вони ще не знають, що втрачають. 

  Чаювання було недовгим. На всі мої заперечення щодо поїздки до Олівії я отримала відмову. Вже в автомобілі я зрозуміла наскільки все погано для мене. Ненавиджу клуби. Натовп п'яних людей, чоловіки, які не знають слова "ні", напівголі жінки і таке інше. Це не для мене.

  — А це обов'язково? - я вказала на мереживні, чорні панчохи. Я вже була в чорному топі і шкіряній мініспідниці такого ж кольору. 

 — Звичайно, ти ж хочеш, щоб від тебе не відводили погляди?

 — Не хочу. Будь моя воля, я б не пішла. 

 — Не будь занудой. Ось візьми і нафарбуй губи, - вона передала мені червону помаду. Зазвичай я користуюся більш природніми відтінками, але заради експерименту я була готова спробувати. Єдине, що я змогла відбити це лофери. Хоча Олівія наполягала на підборах. 

  Поки фарбувала губи, то оглядала подругу. Вона одягла шовкову коротку сукню молочного кольору. Волосся було вкладене розкішними світлими хвилями. Її зовнішність завжди викликала захват. 

 — Я готова, - повідомила я.

 — Добре, бо таксі скоро під'їде. 

 — Тоді виходимо?

 — Зачекай, - вона підійшла до тумби і дістала звідти маленьку коробочку, - Це тобі.

   Я прийняла її та відкрила. Всередині були сережки. Мінімалістичні серденьки заворожували. 

 — Вони дуже красиві. Дякую, - я зняла свої старі та одягла нові. Обернувшись, я обняла Олівію. 

 — Ходімо, дівчатам звичайно дозволено запізнюватися, але я не хочу бути як всі.

 — Прийдеш раніше, щоб змусити хлопця почуватися винуватим? - пожартувала я.

 — Можливо.