Поїздка на похорон

Було мені тоді шість років. Одного дня в кінці жовтня, що не передвіщав нічого лихого, нам подзвонили й повідомили про смерть моєї двоюрідної бабусі по матері, яка жила в селі. Мати переповіла сумну звістку й оголосила, що в суботу ми їдемо на похорон її тітоньки. Було це восени, всі дороги розвезло після дощів, тож батько не надто хотів везти нас туди. Воно-то зрозуміло: родичка була не його, марнувати цілий вихідний не хотілося, а бруднити машину, та ще й ризикувати щось там поламати на жахливих сільських дорогах — тим більше. Мене вже вклали спати, але я чомусь крутився в ліжку, сон ніяк не приходив. І тут почув, як за стінкою сваряться батьки. Я прислухався.

— Послухай, Марино, — мовив батько, — я все розумію, що ти дуже любила тітку Наталку і все таке. Але й мене ти зрозумій! Я машину купив тільки три роки тому! Ще гроші, що на неї позичив, до кінця не повернув! А тобі в село треба! Та ти знаєш, що там на дорогах коїться? От у нас чоловік один на роботі, Степан, нещодавно отак же з’їздив у село і зламав…

— Про дороги розумію, не дурна! Раніше часто в селі бувала! — огризнулася мати. — Їздити треба обережніше, і не зламається нічого.

— Не вказуй мені, ти ж сама не їздиш!

— Толіку, ну ти й нахаба! Ще й про гроші щось згадав! Совість би мав! Та на машину половину грошей мої батьки давали! Тож ти моїй родині винен, і не викручуйся. Давно вже я не просила тебе кудись мене відвезти. І взагалі, чи часто ти кудись мене возив, коли потрібно було?

— Ну… На базар…

— Базар не рахується. Ти їжу з базару сам їси. Навіть більше, ніж я з Сашком разом!

— Ну добре, добре. А якщо таки зламається щось? Що тоді робити?

— Попросимо когось із родичів підвезти нас, а потім розберемося.

— Легко тобі казати. Не ти ж будеш машину ремонтувати.

— Ай, ну тебе. От візьму і попрошу когось іншого нас відвезти. Тобі твоя машина дорожча, ніж родичі!

— Взагалі-то це твоя родичка померла, а не моя.

— То ти моїх рідних не поважаєш? А я завжди знала, що ти…

— Ну добре, Марино, добре. Тихіше, а то Сашка розбудиш. Відвезу вже тебе.

— Чого це мене? Не мене, а нас.

— А малого теж брати надумала? Навіщо? Похорон для дитини — то такий стрес. Сам пам’ятаю, як після того, як діда в труні побачив, тиждень спати спокійно не міг — і це я вже старший був, ніж Сашко. Марино, не треба воно йому. Дорога далека, купа чужих людей. Залиш його вдома, сусідку попроси з ним посидіти. Уже ж сиділа так, і не раз. Заплатимо їй — не відмовиться.

— Ти що?! Сашко так любив тітку Наталку — і на похорон не брати? Ну ти…

— Та що він там її любив! Він її бачив кілька разів — і то випадково, на чиємусь дні народження. Ну нащо його туди тягнути…

Далі я вже не слухав їхню розмову — нарешті почав засинати. Поринав у сон, а в голові вирували думки. Я розмірковував, чому ж батьки так завзято сперечаються через таку річ, як похорон родички. І чому мама брехала? Адже я справді майже не пам’ятав ту Наталку, навіть її обличчя пригадував, як у тумані. Лише в’їлося в пам’ять, що була вона повна, чорнява, в якомусь бруднуватому одязі, а ще смерділа потом. І справді я бачив її лише пару разів на сімейних святах, навіть не говорив з нею. А хіба можна любити людину, яку майже не знаєш? Чому ж мама сказала, що я її любив…

***

Наступного ранку я прокинувся пізно. Тато вже пішов на роботу, а я до садочка не ходив, бо мама тоді не працювала. Я вийшов зі своєї кімнати на кухню. Мама поралася біля плити.

— О, встав нарешті! — буркнула вона, не відриваючись від помішування супу. — Вмивайся та сідай снідати, а то вже все остигло.

— Мамо…

— Що?

— Я вчора почув, як ви з татом сварилися. Я… Я не хотів, просто вийшло так…

Мама різко повернула голову й пильно подивилася на мене.

— І що? — насупилася вона.

— Чому… Чому ти сказала, що я любив ту тітку Наталку? Я ж її бачив усього кілька разів. І не говорив з нею. Ніколи.

Мама гмикнула й знову розвернулася до плити.

— То ти сам забув, Сашку. Маленький був і любив з нею гратися. Мабуть, тобі ще роки три було, тому вже не пам’ятаєш. І вона тебе дуже любила, все питала, коли ми тебе ще раз привеземо. А тато, лінтюх такий, не хотів нас у село возити, бо, бачите, йому на вихідних відпочити треба, з друзями посидіти. Зовсім родичів не поважає! Дружки йому дорожчі! — вона схлипнула, а по-справжньому чи удавано, я так і не зрозумів.

Зітхнувши, я сів за стіл. Може, я й справді колись любив ту двоюрідну бабусю, просто забув, як багато чого з раннього дитинства. Про похорон більше нічого не питав. Мені не хотілося туди їхати, але з мамою сперечатися марно. Та й тато погодився, тому вже якось перетерплю.

***

У суботу зранку дріботіла холодна мряка. Мама вдягнула мене в дощовик і гумові чоботи, всунула в руки великий пакет з гостинцями для скорботної рідні й вивела мене на вулицю. Доки чекали тата, який під’їздив з гаража, змерзли й промокли.

Їхали мовчки. Тато похмуро дивився на слизьку дорогу, на якій майже не траплялися машини, а мама відвернулася у вікно. Я нудьгував на задньому сидінні, все ще стискаючи пакет в руках — мама веліла за ним пильнувати, бо гостинці помнуться, а пом’яте вручати родичам не годиться. Хвилин через п’ятнадцять від міста машина повернула праворуч, на гіршу сільську дорогу з ямами. І тут почалося…