Розділ 26. Ще одна легенда

Розділ 26. Ще одна легенда

Освальд затримався з відповіддю на кілька секунд, чим ще більше розпалив інтерес.

— О, це був надзвичайно незвичний подарунок. Найдивніший з усіх, що піднесли його світлості того дня. Дарувальником була теж людина, безсумнівно, видатна.

— …мій двоюрідний брат, — продовжив за Освальда Брайан, що незрозуміло звідки взявся у кімнаті.

Мабуть, він уже провів гостей і повернувся до вітальні. Але Ліза так була захоплена розповіддю управителя, що не почула кроків віконта. А може, той спеціально не робив шуму, щоб застати всіх зненацька.

— Це нудна легенда, Освальде. Не втомлюватимемо нею прекрасних леді, — всім своїм виглядом Брайан показував, що не бажає, щоб управитель продовжив цю розповідь.

— Що ж, у мене в арсеналі є безліч інших, — анітрохи не зніяковів Освальд. — Наприклад, про незнайомку, яка просила притулку в замку, коли її зненацька застала снігова буря.

— Ця історія значно цікавіша, — схвально кивнув Брайан.

А ось Лізі набагато сильніше хотілося почути продовження тієї, з якої почав Освальд. Що там такого цікавого подарували Брайану на шістнадцятиріччя і чому він не хоче, щоб управитель про це розповідав, і, найголовніше, як це пов'язано з бранкою підземелля? Цікавість розпалилася максимально, проте Ліза розуміла, що закидати Освальда питаннями марно. Він не наважиться порушити негласну заборону свого роботодавця у його присутності. Доведеться почекати більш слушного моменту.

— Ваша світлосте, принести вам посуд? — поцікавився Освальд. — Бажаєте приєднатися до чаювання?

— Дякую, але відмовлюся. Наскільки пам’ятаю, я обіцяв екскурсію замком для моїх чарівних гостей і готовий виконати свою обіцянку, — зголосився Брайан. — Якраз і легенду про незнайомку та снігову бурю розповім.

Ліза була не проти. Не виключено, що під час екскурсії вдасться дізнатися щось нове та корисне. Насторожувало тільки, що вже ніч. З одного боку, Ліза знала, що звичаї тут досить демократичні — цілком допускається, щоб леді на запрошення джентльмена гостювала в нього хоч кілька днів, аби вона була з компаньйонкою. Але з іншого боку, чи не краще поїхати в маєток родини Елізабет і провести решту ночі в її теплому ліжку? Адже вранці її батько може помітити відсутність дочки і що тоді? Навряд чи Елізабет попереджала його, що збирається на нічну пригоду і пропадатиме невідомо де до самого ранку.

— Я не впевнена, що у нас залишився час на екскурсію, — відхилила Ліза пропозицію Брайана. — Вже пізня ніч. Нам час додому.

— Але що як снігопад посилиться, — похитав головою віконт, — і дороги знову замете? Чи не буде розумніше залишитися на ніч у замку, а рано вранці я сам проводжу вас із Мірандою додому?

Щось Брайан не дуже переймався посиленням снігопадів, коли проводжав інших гостей. Що він має за плани на Лізу? Чому не хоче відпустити? Яку гру затіває? Інтриган! Втім, Ліза тут теж інтриги плете, тому ще невідомо, хто кого переграє. Щоправда, Брайан має явну перевагу — час грає на його боці. Менше ніж за добу повинні будуть оголосити про його заручини з Елізабет. У Лізи залишилося всього кілька годин, щоб цього не допустити, а віконт поки і не думає передумувати одружуватися. А отже, не в інтересах Лізи гаяти час.

— Добре. Мабуть, погоджуся на невеличку екскурсію.

— От і чудово, — зрадів Брайан своїй маленькій перемозі.

Віконт розпочав екскурсію з першого поверху. Завів своїх гостей у велику залу, яка нагадувала картинну галерею. Стіни тут були обвішані полотнами, переважно портретами давніх предків Брайана, про які він із задоволенням розповідав.

— А знаєте, яка картина тут найбільш незвичайна? — запитав і підвів до одного з портретів.

На ньому було зображено юну леді років двадцяти. Вона відрізнялася від інших прекрасних дам, зображених на полотнах, тим, що у неї не було прикрас. Сукню її не можна було назвати витонченою, а на плечі взагалі була накинута проста груба вовняна хустка.

— Хто це? — Ліза з цікавістю роздивлялася деталі.

— Я не знаю її імені.

— Як так? Хіба це не ваша родичка?

— Ні.

— Тоді хто ж?

— Це сталося давно, ще тоді, коли господарем замку був мій прапрадід Вільям. Якось, напередодні зимових свят розгулялася страшна снігова буря та вдарив сильний мороз. Вільям коротав вечір біля каміна, коли управитель доповів, що у ворота замку стукає юна леді. Щоправда, одягнена вона була дуже скромно і більше була схожа на служницю, ніж на представницю вищого суспільства. Тим не менш, Вільям наказав впустити її.

— Це і є легенда про незнайомку та снігову бурю, яку ви збиралися розповісти? — Ліза затримала погляд на карих очах дівчини, опушених довгими віями. Вона здалася їй дуже гарненькою.

— Так, — кивнув Брайан.

— І що ж, згідно з легендою, сталося далі?

— Здавалося б, нічого особливого. Леді розповіла Вільяму, що вона здалеку — з сусіднього герцогства. Вона стверджувала, що носить титул віконтеси, оскільки є дочкою тамтешнього герцога. Віконтеса подорожувала в кареті, але несподівано потрапила в сильну снігову бурю, через яку пошкодилося колесо. Вона просила дозволу залишитися на ніч.

— Ех, чого ж візник не змастив колеса спеціальними мастилами? — несподівано подала голос Міранда, яка досі дивилася на полотна досить байдуже.

Зрозуміти її можна. Легенда про незнайомку була набагато цікавіша за біографію славних предків Брайана. А віконт продовжив:

— Вільям не повірив жодному її слову. Він особисто знав усіх віконтес сусідніх герцогств, та й жодної поламаної карети біля замку не було видно. Однак він не міг відмовити в нічлізі бідній змерзлій дівчині.

Ліза новими очима глянула на портрет прапрадіда Брайана, який висів поряд із портретом незнайомки. На вигляд досить зарозумілий, але в нього, судячи з усього, було добре серце.