Розділ 5. Те, що дороге для вас

Розділ 5. Те, що дороге для вас

Лізі ще ніколи не доводилося проводити час у таких великих шафах. Як, втім, і в шафах інших розмірів. Але нічого, може, їй цей досвід колись стане в нагоді. Вона ж майбутній журналіст. А журналісту іноді й не в таких умовах доводиться збирати матеріал для статей.

Взагалі-то, місце було майже затишним. Ліза могла стояти на повний зріст. Та що там стояти — вона навіть могла б прогулятися — настільки в гардеробі було просторо. От тільки темно — хоч в око стрель. І тут вона згадала про смартфон — він же на акумуляторі. Спробувала ввімкнути — і, навдивовижу, екран засвітився! А на весь екран повідомлення від Елізабет.

Лізо, яка ти молодець, що здогадалася вийти на зв'язок. Ти зрозуміла, що сталося?

Не зовсім.

Я хотіла переміститися до тебе, але щось пішло не так. Схоже, що ми з тобою помінялися місцями.

Та хіба таке можливо? Слова Елізабет ніяк не хотіли вкладатися в голові, але Ліза не могла дозволити собі впасти у ступор. Крізь зачинені двері шафи до неї долітали уривки фраз, які вимовляв власник оксамитового баритону.

— …щоб усе сяяло…

Було схоже, що він уже всередині кімнати. Залишалося схрестити пальці, щоб якомога швидше забирався геть.

Намагаючись тримати ситуацію під контролем, Ліза продовжила обмін повідомленнями з Елізабет.

Виходить, ти зараз у моєму гуртожитку, а я тоді де?

А ти в замку віконта Брайана.

Але чому?

Я так хотіла зустрітися з тобою, що пішла на відчайдушний крок — пробралася в замок Брайана, бо лише в цьому замку є портальне дзеркало. Я збиралася створити портал і побувати цієї ночі в тебе, а згодом повернутися.

Чомусь саме після цього зізнання Ліза остаточно повірила, що Елізабет справді її сестра-близнючка. Причому вони близькі за духом набагато більше, ніж могло здатися спочатку.

Оце ти ризикова.

Та ні. Ризик був мінімальний. Замок давно стоїть порожній.

Ліза виразно чула, як власник баритона крокує по кімнаті.

Я б так не сказала.

Він не лише крокував, а й продовжував роздавати вказівки:

— Замініть тут усе — ковдри, пледи, штори. Запросіть мадам Жуві з модного салону — нехай візьме участь в оновленні інтер’єру. До полудня, коли ми приїдемо сюди з леді Елізабет, все має бути готове.

Ця фраза дала Лізі одразу дві підказки. По-перше, вона зрозуміла, що в кімнаті знаходиться не хто інший, як сам господар замку — віконт Брайан, а по-друге, він з'явився тут, щоб підготувати свої володіння до приїзду нареченої.

Ліза аналізувала те, що відбувається, одночасно читаючи повідомлення Елізабет.

Не знаю, чому все пішло не так, як я планувала, але ми можемо виправити це — помінятися назад. Підійди до дзеркала, і я скажу, що робити.

Поки не можу. Зараз я ховаюся від Брайана в шафі.

То Брайан у замку?! Мені кінець…

Спокійно, сестричко. Мене він голими руками не візьме.

Ліза хоч і підбадьорила сестру, але відчувала, що справа пахне смаленим. Судячи зі звуків кроків, Брайан явно попрямував до шафи. Що тут буває за несанкціоноване проникнення в чужі володіння в одній спідній білизні? Чи не зрадіє віконт, що наречена так прагне весілля, що вирішила прискорити події?

Треба було терміново зробити щось неординарне. Ліза відскочила в куток шафи, де безладною гіркою були звалені речі. Пірнула під них і причаїлася.

Брайан відчинив дверцята і обвів поглядом гардероб. Він був майже порожній. Лише в кутку безладною купкою припадали пилом якісь речі.

— Освальде, а це що за мотлох? — звернувся Брайан до управителя. — Пам'ятаю, мій камердинер забрав усе необхідне, коли я їхав звідси. Хіба не треба було викинути решту?

— Ваша світлосте, але як так можна? Я ніколи не зважився б викинути те, що дороге для вас.

— Дороге? — Брайан із подивом взяв у руки верхню річ — накидку з червоного оксамиту. — Що це?

— Карнавальні костюми. Пам'ятаєте, які чудові карнавали влаштовували в замку в новорічні ночі за старих часів?

Спогади прокинулися несподівано. Яскраві та болючі. Гучна весела музика, бальна зала, що сяє тисячами вогнів, пари в карнавальних костюмах, що кружляють у танці. Вишукані маски надійно приховують обличчя — можна і переплутати партнера і ненароком сказати зовсім не те зовсім не тому... Тоді Брайан був ще зовсім юний. Юний та дурний. Але відтоді минуло багато часу. Карнавали не влаштовували вже понад десять років. Не влаштовували і не будуть.

— Викинь усе це, Освальде, — наказав він управителю і збирався вже зачинити дверцята шафи, але раптом помітив, що купка речей ворухнулася.

Здалося? А от і ні. Он, знову ворушиться. Там хтось є! Злодій?

— Ти бачив, Освальде?

— Так, ваша світлосте.

Брайан збирався розворушити речі і витягнути назовні негідника, але той вискочив сам. Великий білий кіт.

— А він тут звідки? Освальде, ти вирішив завести кота?

— Ні, ваша світлосте. Бачу його вперше.

— Ну то подбай, щоб ані мотлоху, ані котів до завтрашнього ранку тут не було.

Кіт зневажливо пирхнув, демонструючи повну зневагу до господаря замку, і кинувся з кімнати навтьоки. Управитель за ним. Брайану нічого не лишалося, як вийти слідом. Йому ще жодного разу не доводилося бачити, як манірний Освальд ганяється за котом.