Глава 7. Чорна зірка

Класика жанру: на самому цікавому місці хтось повинен втрутитись та завадити будь-чому, що б не відбувалось! Олекса простягнув дівчині руку, допомагаючи підвестись:

– Пробач. Клієнт. Але після п’ятої – я весь у твоєму розпорядженні. Зможеш влаштувати допит на стільки, на скільки в тебе вистачить наснаги.

– Угу, – буркнула Ірена, навіть не замислившись над словами, – здається, допит доведеться вести до ранку.

– Якщо є таке бажання…, – якось двозначно почав чоловік та осікся, тамуючи посмішку, під її не надто м’яким поглядом. – Маю на увазі – надавати тобі свідчення.

– Сподіваюсь, що свідчення, – кивнула вона, – а не казки.

– Казки теж бувають цікаві, – додав він загадковим тоном.

Та відповісти Ірена не встигла, оскільки двері вже були прочинені, та на них дивилась відвідувачка: ефектна жінка років сорока. Висока струнка білявка точно знала собі ціну, а, судячи з її погляду, особливо ціну оточуючих. Вона зневажливо пробіглась очима по дівчині, що та аж зубами скреготнула, й одразу ж перевела увагу на її супутника:

– Олексо Євгенович? Я за рекомендацією Стуленко, – тоном абсолютної власниці положення відчеканила вона.

– Я зрозумів, пані Єленова, – кивнув він, – прошу. Пробачте, – він повернувся до дівчини, – одну хвильку, – й причинив двері за відвідувачкою. – Якщо втомишся малювати, у шафі є книжки – доволі цікаві. У пляшках джерельна вода – можеш пити без остраху.

– Козенятком не стану? – не втрималась від їдучості Ірена.

– Бодливим? – війнув бровами чоловік. – Куди вже більше, – сміхотнув він, втікаючи до кабінету.

– От же! – тільки й встигла прошипіти йому навздогін.

Мольберт стояв у кімнаті біля вікна. Поруч була й робоча стійка з фарбами та пензлями. Дівчина підійшла до свого малюнка й почала його розглядати. Майже на ввесь лист була зображена голова ворона. І, так, його око було того самого бурштинового кольору, котрий, мабуть, переслідуватиме її всюди. Та замість зіниці вона чомусь намалювала чорну багатопроменеву зірку з тьмяно червоніючою серцевиною, що надавало деякої зловісності зображенню, породжуючи таємничі відблиски в самому оці птаха.

Вона не розуміла: звідки в неї ці образи. Ні, з приводу ворона – все ясно. Останнім часом цей пернатий надто часто з’являється в її житті: як в реальному, так і не надто реальному. Навіть насправді захищав її від тієї божевільної в божевільному ж маренні. Наступного разу вже Олекса з’явився. Бісів захисник! Чому бісів? Тому, що бісить! Все йому жарти. А, щоб пояснити, то тільки колами навкруги ходить. Зате в обіймах вже двічі побувала. Чи тричі? Якщо враховувати оте дивне рятування, де він її на руках ніс. Що воно було? Як?! Невже існує якесь… якесь позасвіття? Гарна новина! Довго ж йому доведеться пояснювати усе це безумство – інакше й не скажеш.

А от чому зірка на місці зіниці, Ірена зрозуміти не могла. Вона завжди лиш змальовувала: щось вигадати своє – фантазії бракувало. Тепер її, здається, через край, та ще й доволі дивна. Навіть чорному кольору пояснення можна віднайти: зіниця ж чорна сама по собі. Але червоне мерехтіння зсередини… Немов відблиск пекельного полум’я… Дівчина аж здригнулась від остраху: в якому закутку її уяви народилось таке видіння? Чому? Все ж таки: чому зірка?

Вона потяглась за пензлем: треба було завершити фон, та й сам ворон вимагав деякої довершеності. І де це все в ній переховувалось? Ніколи не помічала за собою подібних здібностей. Чи це справді якесь навіювання? Андрій казав, що в кожному можна розбудити натхнення. Будь-яке. То це воно?

Три години промайнули ще швидше, ніж дві – на занятті. Ірена так захопилась доведенням малюнку до завершеності, що взагалі часу не помічала. Навіть хвороба на заваді не вставала. Ще ніколи дівчина не проводила так довго на ногах: три години й не присісти, не те щоб прилягти! Оце дійсно диво! Усвідомлення цього факту спливло лиш тієї миті, коли двері відчинились й до кімнати увійшов Олекса. Він наблизився до неї:

– Ти чудово малюєш!

– Знов… ле-сто-щі, – вимовила протяжно й роздільно Ірена, бо саме наносила останні штрихи та ледве виринула із задумливості.

– Та ні, це – не лестощі. Та моя клієнтка вже позарилась на твою квітку.

Дівчина озирнулась здивовано кліпнувши очима:

– Що ви в ній всі знайшли? В мене й досі відчуття якогось безглуздого жарту.

Олекса похитав головою:

– Ти взагалі себе не цінуєш. По-перше, – промовляючи, він чіпко вдивлявся в її роботу, – ти чудово відобразила гру відтінків, від чого квітка, попри свій дивний колір, виглядає живою. По-друге, – він звернув обличчя до Ірени, – від неї віє енергією. Так-так, – чоловік посміхнувся, – тією самою, яка тебе так дратує. І всі, хто так хотів її придбати, це підсвідомо відчувають.

Дівчина скривилась у скептичній посмішці:

– «Віє» – це надто примарно.

– Для тих, хто не бачить, так, – кивнув Олекса.

Ірена застигла, широко розкриваючи очі:

– Ти ж не хочеш сказати…

– Хочу, – посміхнувся він. – Я справді бачу енергетичні токи.

– Це неможливо! – вона спересердя ледь не тицьнула в нього пензлем, та вчасно відклала своє творче знаряддя на стійку. – Як таке може бути?!

– Розповім усе, але спочатку, – Олекса глянув на її руки, – може відмиєш фарбу?

Дівчина окинула поглядом ляпки й бризки, що рясно вкрили її пальці та зап’ястя, й злякано озирнула одяг, та той, на диво виявився чистим. Вона полегшено видихнула:

– Ведіть, пане.

Поки Ірена відмивала фарбу, Олекса роздумував над тим, що побачив на її малюнку. Він вже змирився, що її підсвідомість надто швидко виринула на рівень свідомості, витягуючи те, що вона не мала пам’ятати по пробудженню. Саме з цим він пов’язував і той факт, що Віринея вийшла на слід дівчини. Це хоча б зрозуміло. Але як вона могла намалювати те, що, мало того – не бачила, та ж воно відоме лиш декільком, та й то – на словах. Його майже ніхто не бачив. Точніше, її – Чорну зірку.