Глава 6. Примхи долі

– Спочатку, мабуть, варто пояснити те, що тебе так злякало, – абсолютно серйозно промовив чоловік.

– Мабуть, – Ірена все ж таки вирішила піднятись з дивана, та відійшла до вікна, стаючи так, щоб мати змогу бачити обох своїх співрозмовників.

Олекса лиш зітхнув, похитуючи головою.

– Однак, – продовжив він, – тобі доведеться згадати: хтось приходив, поки ти була в приймальні?

Дівчина розгубилась: вона не пам’ятала. Щось миготіло в її свідомості, але жоден образ не виринав, хоча їй здавалось, що якусь недавню подію вона загубила в одній зі шпарин своєї пам’яті. Ірена перевела розгублений погляд на чоловіка:

– Я не знаю. Нібито щось було, але мені не вдається пригадати.

– Якщо ти дозволиш мені, – він трохи помовчав, втуплюючись в її очі, – допомогти тобі, й не будеш сахатись, я зніму блок, що закриває твої спогади.

Дівчина щільніше притулилась до підвіконня:

– Що для цього потрібно? – старанно приховувала вона тремтіння.

– Покласти мої долоні, – Олекса зітхнув, – на твої скроні. Й декілька хвилин.

Ірена коливалась. Їй надто кортіло з’ясувати, що ж таки відбулось, та сумніви гризли її, крадучи спокій, а натомість оселявся страх. Якісь образи зринали й миттєво зникали – і це гнітило її. Вона кидала короткі погляди на чоловіка у намаганні зрозуміти: чи їй є чого побоюватись, чи – ні?

– Ірено, – озвалась Оксана, відчуваючи її пересторогу, – тобі нічого боятись. Тут ніхто не має наміру чинити тобі шкоду. Та для того, щоб зрозуміти те, що відбулось, тобі треба згадати – з чого почалось.

– Слушно, – хитнула вона головою, – та спочатку я хочу почути, чому я…, – вона зітнулась на слові, – ти… був… ось так? Що взагалі відбулось?

– Ірено!

Оксана хотіла знов щось додати, та її перебив Олекса:

– Зажди! Хай буде так. Я поясню, – він повернув погляд на Ірену. – Тебе позбавили левової частки твоєї енергії. Твоє серце ледь калатало. Відновлювати треба було дуже швидко, а зробити це можливо лиш за допомогою вливання енергії. Основний енергетичний центр знаходиться в районі сонячного сплетіння, а одяг ставав на заваді, – Олекса вдивився в обличчя дівчини. – З моїм диханням я також вливав в тебе енергію. Технічно я тобі відповів, та, гадаю, питань не поменшало.

– Не поменшало! – скептично кинула вона. – Знов оповіді про енергію!

– Дозволь відновити твою пам’ять, й питання, бодай на цю тему, зніметься саме, – розвів чоловік руками. – Сама побачиш, як це працює.

Дух спротиву вирував зсередини Ірени й спонукав її сперечатись до останнього, особливо там, де вона нічого не розуміла. А зараз це був той самий випадок. Вона боялась дивитись на Олексу, бо вже зрозуміла, що його очі затягують її у вир – такий лячний і такий манливий, з якого виплисти їй навряд чи вдасться самотужки. А плавати вона не вміла, здається, в будь-якому сенсі.

Дівчина розвернулась до вікна, споглядаючи на старі будинки з сучасними вивісками на них: дивне співіснування. Вона й собі нагадувала саме таку конструкцію: та – минула, що залишилась у тій темряві, в якій вона існувала так довго, лиш зрідка визираючи назовні, й незрозуміле нове, що вдерлось до її життя, перевертаючи його з ніг на голову. Чи, може, навпаки: це нове верта їй підґрунтя? Ні, не вертає – дає, бо його в неї і не було ніколи. Її утримувала матір, не даючи остаточно впасти у прірву. Підсовувала попід ноги хоч якийсь острівок: аби твердий та давав змогу встояти. А вона пручалась…

– Добре, – вона обернулась до Олекси. – Я хочу згадати.

Хай там що, але вона порине у той вир, навіть якщо доведеться піти на дно! Та то буде останнє дно. Тепер вже дійсно.

Чоловік підійшов до неї й простягнув руку:

– Краще сісти, бо може хитнути. Втратиш рівновагу – обірветься контакт, й доведеться починати знов, а це може призвести до слабкості.

Погодившись, Ірена вклала свою долоню в його, внутрішньо всміхнувшись: як завжди – її холодні пальці та його розпашілі. Олекса підвів дівчину до крісла й всадовив:

– Заплющ очі, – зайшов він за спинку, – та розслабся. Оксано, – озирнувся до тієї, – допоможеш.

Він поклав долоні на скроні Ірени, й сам теж прикрив повіки.

Спочатку дівчина відчувала лише жар його рук, потім почалось легеньке поколювання, немов хто м’ятою шкіру натер й, разом з цим, несподівано заструменіла прохолода. До вух долинув тихенький спів, та війнув звідкись налетілий вітерець, колиснувши волосся. Перед очима Ірени замиготіли зірочки, що поступово перефарбовувались у різні кольори та складались у певні образи. Ось вона тягнеться до пелюсток орхідеї, щоб відчути їх м’яку оксамитовість, й лунає голос… 

Дівчина мало з крісла не зіскочила:

– Я згадала! – аж скрикнула вона.

Олекса обійшов крісло й присів навпочіпки поруч:

– Хто то був?

– Жінка... Вся в чорному, з чорними очима й рудим волоссям.

Він, якось приречено, на мить прикрив очі й видихнув:

– Лідія, – хитнув головою. – Ти дозволила їй торкнутись тебе?

Ірена збентежено кліпнула очима:

– Що значить – дозволила?

– Наприклад, простягнула їй руку. Добровільно.

Дівчина невдоволено нахмурилась:

– Вона мала щось передати. Якусь невеличку річ.

Олекса скрушно зітхнув:

– На майбутнє: незнайомців краще не торкатись, особливо, коли вони навмисно спонукають до цього.

– Інколи, – роздратовано процідила Ірена, – тобі не залишають вибору.

Чоловік примирливо поклав долоню на її руку:

– Це хибна ввічливість. Кожен має право на свій особистий простір. І якщо хтось грубо його порушує, тебе не повинно хвилювати, якої думки цей хтось про тебе буде через твою спробу захистити свій простір.

Дівчина миготнула на нього враз стемнілими очима:

– Сахатись кожного?  

Він розсміявся, підіймаючись:

– Окрім мене!

– Чому ж такий виняток?! – їдко хмикнула Ірена. – Чи ти не вмієш впливати на свідомість?