Глава 5. Чорні очі

Прокинулась дівчина від того, що було аж занадто жарко. А наступним прийшло усвідомлення того, від чого так жарко…

«Ой-йой! – промайнуло у голові. – Чо-о-орт! Як це вийшло?!»

Вона спокійнісінько лежала в обіймах Олекси, сховавши своє обличчя десь в районі його шиї та з насолодою втягуючи ніздрями аромат сандалу. Тішило, хоч руки її були напрочуд добре замотані у покривало, а не безсовісно ширяли на просторах сонної фантазії: хто зна, куди б вони змандрували. Зате чоловік, без тіні сумніву, обіймав її однією рукою за плечі, а іншою притримував за талію. Ну, хоч не притискував до себе повною мірою!

Ірена нервово намагалась зметикувати, як тепер їй з усього цього виборсатись: з обіймів, з покривала, з ситуації? Так, щоб нікого не образити і самій не осоромитись, та ще й незручне становище оминути! Ну, чому?! Чому в її житті завжди щось іде шкереберть?!

– Доброго ранку!

Гучний шепіт над вухом змусив її аж здригнутися від несподіванки.

– Доброго, – ледь просипіла вона, намагаючись потроху відсторонитись й відчуваючи, як кров приливає до щік.

– Пробач! – подих Олекси трохи збурив її волосся. – Ти так неспокійно спала, аж зубами скреготіла, та будити тебе не хотілось – тільки-но ж заснула, тож, я не знайшов нічого розумнішого, ніж…, – він і сам затнувся, – ніж трохи обійняти тебе. Але ти, на диво, заспокоїлась, – він прибрав руки.

Ірена швиденько перекотилась на спину:

– Дякую. Мабуть, знов щось наснилось.

– Знов?! – чоловік зіперся на лікоть, роздивляючись дівчину. – Маєш на увазі цю ніч?

Від його погляду стало ще спекотніше й вона поспішила вибратись з-під покривала, сідаючи так, щоб бодай її обличчя не було видно: заспана, розпатлана… Вночі, після того жаху, що наснився, а потім й відбувся, її голова була настільки задурена, що про подібні наслідки вона взагалі не думала. Тепер же усе це видавалося у дещо іншому світлі. О, так! Зранку взагалі нічні страхи здавались якоюсь маячнею. Зірвати людину посеред ночі через дурню! Що про неї подумав Олекса?! Вона зітхнула:

– Так. Спочатку був моторошний сон. А потім… потім він нібито продовжився насправді.

– Що ти бачила? 

Голос чоловіка не здавався глузливим, навпаки, він видавав напруження, нібито мав зараз почути щось, як не страшне, то важливе. Він очікував на її відповідь, та вона лиш здвигнула плечима:

– Котра година?

Олекса поглянув на годинника й поморщився:

– Без п’яти хвилин вісім, – він поглянув на дівчину. – Деякий час без сніданку витримаєш?

Ірена озирнулась здивовано:

– І чаю пити не будем?!

Чоловік посміхнувся:

– Якщо є бажання познайомити мене з твоєю матір’ю…

Дівчина знітилась:

– Мабуть, зараз мені буде дещо складно їй пояснити, що відбулось.

– Тоді, чекатиму на тебе в автівці. Поснідаємо десь інде.

Ірена полегшено видихнула, бо обставини, що склалися, трохи гнітили її. Трохи?! Та, ні! Вони її страшенно гнітили, тому вона не менш страшенно зраділа пропозиції залишитись наодинці хоч на деякий час:

– Добре. Я – швидко!

Їй вистачило двадцяти хвилин, щоб привести себе до ладу, налетіти в коридорі на матір, посміхнутись їй та кинути на літу «Привіт!» й «Бувай! Мене чекають! Зателефоную пізніше!», й випурхнути за двері. Олекса притримав дверцята, поки вона всідалась.

– Жінка, що зайшла до під’їзду щойно – твоя мати? – спитав він, заводячи машину.

– Так, – кивнула дівчина. – Ми такі схожі?

– Є дещо спільне, – чоловік ковзнув по ній поглядом й потягнувся рукою до заднього сидіння. – Тримай! – простягнув він їй пляшку з водою.

– О! – розсміялась Ірена. – Чарівна вода! – відкоркувала й зробила декілька ковтків. – А нічні жахи вона не приборкує?

– Я над цим подумаю, – аж надто серйозно кивнув Олекса. – Може, тепер розповіси, що наснилось?

Ірену пересмикнуло від спогадів:

– Тобі конче потрібно знати, що мені примарилось?

– Інколи, – він задумливо дивився на дорогу, – сни можуть повідати багато цікавого, – похапцем глянув на неї. – Просто хочу знати, що тебе так злякало.

Від спогадів в Ірени по спині пронеслись морозяні голки – її аж сіпнуло, мов би від холоду:

– Страшніше було, коли прокинулась, а сон – не закінчився.

На мить їй здалось, що чоловік занадто стис пальці круг керма, аж кісточки побіліли.

– Тобто? – здавалось, в його голосі майнуло напруження.

– Якась жінка чогось від мене хотіла, а я й з місця здвинутись не могла. Але моя кров її злякала. Потім з’явився якийсь чоловік, начебто захищаючи мене. А зі сну мене вирвав, як би це не звучало, ворон, що мені наснився. Та й прокинувшись, я не збулась того моторошного голосу, яким відьма розмовляла: він звучав у моїй голові, а за вікном хтось скреготав по підвіконню, – вона знов здригнулась від спогадів. – Мені стало надто моторошно. Я навіть не усвідомлювала, що робила, коли телефонувала тобі. Тієї миті мені здавалось, що це найраціональніше рішення, – Ірена винувато поглянула на нього. – Пробач, що зіпсувала тобі відпочинок.

Олекса поклав свою гарячу долоню на її схолоднілі пальці, намагаючись їх зігріти:

– Припини! Я сам запропонував тобі будь-яку допомогу. До того ж, – він широко усміхнувся, повертаючи до неї обличчя, – в мене з’явилась нагода побачити тебе набагато раніше ранку. Це точно переважує будь-які незручності, але… я їх не відчув.

Дівчина похитала головою й потягла руку з-під його:

– Лестощі-лестощі!

– Ні! – розсміявся чоловік, повертаючи руку на кермо. – Сам ненавиджу лестощі. І часто тобі сниться щось подібне? – продовжив він вже серйозно.

– Чим тебе так цікавлять мої сновидіння? – з удаваною підозрілістю блимнула на нього своїми передвечірньо-блакитними очима Ірена.

– Невеличке захоплення онейрологією.

– Наука про сни, здається? – війнула вона бровами, не ховаючи подив.

– Так.

– Хочеш розкласти мій психічний стан на складові? – хитро примружилась дівчина.