Глава 4. "В тихий час глухої ночі"

Сидячи в затишному кафе недалеко від студії, Ірена накинулась на свого супутника мало не з допитом:

– Як я маю вам вірити?!

– Це ви про знайомих-незнайомих? – розуміючи у чім річ, посміхнувся той.

– Про них, пане Піноккіо! – блимнула вона сердитими блискавками з очей.

– Пробачте мені цю маленьку неправду, Ірена, – він потягнувся рукою через стіл, захоплюючи у свою палаючу долоню її тендітні й знов прохолодні пальці, попри теплий літній вечір. – Мені треба було якось вас розчулити. Інакше ви б не погодились на мою пропозицію. Ви жалкуєте?

Через цей його жест дівчина відчувалась трохи ніяково: залишати руку в його полоні – означало б, що їй це до вподоби, забрати – навпаки. А вона, наразі, не хотіла демонструвати ні того, ні іншого. Нейтральна позиція її абсолютно задовольнила би. Але ж чоловіки завше поспішають! На щастя їм принесли замовлення, й вона з радістю ухопила виделку, змістивши фокус уваги зі своєї персони на фруктовий салат. Та Олекса чекав на відповідь, тож довелось її надати:

– Через виставку? Ні! Не жалкую. Виставка була чудовою й цікавою.

– А майстер-клас? – наполягав той.

Ірена зробила декілька ковтків соку, роздумуючи над відповіддю:

– Мені складно відповісти на це питання.

– В чім складність? – дещо зацікавлено примружив очі чоловік, вдивляючись в її обличчя.

– Я звикла до тихого, спокійного життя, котрим розпоряджаюсь на свій власний розсуд. І тут в мій тихесенький уклад вдирається хаос, перевертає все з ніг на голову й змушує мене ворушитися. Це – з одного боку. З другого, – дівчина трохи замислилась, – відчуття під час малювання мені, справді, сподобались. І я дуже цьому здивована, тому що є й третій бік!

Олекса хитнув головою:

– Дайте вгадаю: ви переконали себе в тому, що ніколи не станете, та й не хочете бути художником. Ви це вже казали.

Ірена ледь не вигукнула:

– Але ж я дійсно не хочу!

– Попри те, що відчуття під час процесу вам сподобались? – він позирнув на дівчину. – Вам не здається, що тут є суперечність?

– Допоки ви не з’явились в моєму житті, – трохи їдко поглянула вона на нього, – я цілком спокійно співіснувала з усіма своїми суперечностями. До речі, в мене їх, в цьому плані то вже точно, майже не було. Малювання виклика́ло в мене роздратування, тому що я знала: шедевра мені не створити.

Олекса розумів, що дівчина має на увазі. Люди надто часто замикались в удаваній зоні комфорту, навіть, якщо вона насправді була звичайнісіньким болотом. Проте, в цьому болоті не відбувається ніяких потрясінь, і це починає здаватись благом. Ось так і придушують будь-який розвиток. Й далеко не всі цього розвитку бажають.

– Може, ви задали собі не той вектор?

– Вектор? – Ірена сумно осміхнулась ледь смикнувши куточками губ. – Річ не лише у векторі, а й в тому, що в мене банально не було можливості рухатись за цим вектором. І це… не моя забаганка, це… досить об’єктивно, – неохоче відповіла вона, згадуючи не надто забезпечене життя, в якому нормальні фарби були недосяжною розкішшю.

З тону дівчини було ясно, що вдаватись у деталі в неї бажання явно немає, тож Олекса не став розвивати досить неприємну для неї тему:

– А якби зараз з’явилась така можливість: рухатись в бажаному напрямку?

Вона здійняла на нього очі, в яких плескотався невбиваємий скепсис:

– Якби – слово-примара.

– Ви не відповіли, – наполягав він. – Це ж не важко – уявити. Адже вам сподобалось. Уявіть, що у вас є можливість цим займатись.

Перед внутрішнім зором Ірени замайоріло таке затишне слово «власний комфорт», і вона похмурилась:

– Я не знаю, що вам відповісти.

– Добре, – хитнув головою Олекса. – Трохи зміню формулювання. Отже: на вашому шляху жодних перешкод. Ви можете абсолютно вільно отримувати задоволення від процесу творення того, що вам до вподоби. Ви станете це робити? Теоретично.

– Так, – не роздумуючи відповіла та.

Чоловік, поставивши лікті на стіл, зімкнув пальці перед собою у замок й сперся на них підборіддям, уважно вдивляючись в обличчя дівчини:

– Тоді в мене інше питання: чи дозволите ви мені позбавити вас цих перешкод?

Ірена ошелешено витріщилась на нього, аж відсахнувшись на спинку стільця:

– Що ви маєте на увазі?

– Андрій є одним з засновників благодійницького центру «Жар-птиця». Там декілька напрямків. Це й психологічна допомога посередництвом арттерапії, й допомога талановитим людям відкривати свої таланти. Я – один з тих, хто вкладає кошти в цей центр. Тож, пропоную вам займатись у ньому.

Дівчина заперечливо мотнула головою:

– Ні, я не хочу, щоб за мене хтось платив. Це по-перше. А, по-друге, я вже казала, що поїздка для мене – то му́ка. Тож, дякую за наміри, але не в моєму випадку.

– Ірена, я все одно вношу кошти на рахунок центру. Внесу трохи більше. Якщо вас так бентежить даний факт, то поспішу запевнити: за це я отримую податкові пільги, й розорити вам мене не вдасться. В усякому разі, таким чином, так вже точно, – посміхнувся Олекса. – А з поїздкою ми легко вирішимо: сьогодні ви зі мною їхали, й вам ні разу не стало зле. Я сам буду вас відвозити. Мені це лише за радість.

Ірена не встигла щось відповісти, як до кафе зайшов Андрій й попрямував до них.

– Перепрошую, що трохи затримався, – опустився він на вільний стілець, – але багато охочих виявилось після вашої, – він усміхнувся до дівчини, – демонстрації. Та й то: довелось покинути їх на Оксану, щоб не змушувати вас довго чекати. До речі, – його очі аж засвітились, – вашу роботу, Ірена, забажали придбати.

Дівчина мало не захлинулась соком:

– Що значить «придбати»?

– Хто? – трохи роздратовано зіщулився Олекса.

– Одного ти знаєш, – кивнув хлопець, – Завойчук. Він сина свого привів. Другий – такий собі Стас Пілецький. Має намір сам займатись у вільний час. Вони навіть посперечались й ціну проголосили. Виграв Пілецький на сумі п’ятнадцять тисяч гривень.