Глава 3. Живі фарби

Два дні промайнули, наче й не було. За цей час Ірена встигла поцікавитись інформацією про Андрія Плесківа «Майорана». Так, про нього дійсно писали, що він дуже талановитий та, попри діяльність художника, він реально займається арттерапією, до того ж – успішно. Хлопець, як виявилось, вже встиг допомогти багатьом людям не тільки вирішити психологічні проблеми, а й навіть був випадок зцілення хворого на цукровий діабет першого типу. Тож, до його студії незабаром може вишикуватися чималенька черга охочих до дива.

Виходить: їй ще й пощастило – розмірковувала дівчина. Хоча сама вона досить скептично ставилась до подібних повідомлень. Ні, вона знала, що психосоматика – велика річ! І, якщо вдасться домовитись, а, краще, переконати підсвідомість, то можна дійсно позбавитись й психологічних проблем, й фізіологічних. От тільки не так вже й багатьом на цьому шляху усміхалась доля, судячи зі статистики захворюваності та смертності. Вона, частіше, шкірилась людям – це найулюбленіша її посмішка. А, якщо бути зовсім точною, то – регіт. Злий та насмішливий. Саме його чула вона найчастіше у своєму житті.

А от про свого нового знайомця – Олексу – взнати не вдалось нічого. Все, що їй було відомо – це його ім’я, проте, хоч воно й було нерозповсюдженим, за однією цією ознакою віднайти людину на просторах мережі майже неможливо. Тож, при зустрічі вона-таки витягне з нього інформацію: так спокійніше. Хоча, навіть добре знайомі, інколи виявляються чудовиськами, і їй довелось відчути це на власній шкурі у прямому сенсі цього вислову, але згадувати той жахливий день не надто хотілось.

Її думки перервав дзвоник: телефонував Олекса. Тільки згадала!

– Доброго дня, Ірена! – радісно пролунало з динаміка.

– Сподіваюсь, що так! – не надто поділяла вона поки що безпідставний оптимізм.

– Я перепрошую, але змушений спізнитись.

От усе й вирішилось: ніхто нікуди не їде. Так, дива в її житті суворо залімітовані та надкороткі. Краще так, ніж потім болітиме через те, що «люба» доля знов позбавила чогось, до чого встигла прикипіти. Майнуло, та й годі!

– Ірена! – знов озвавсь чоловік, аж якимось надто занепокоєним голосом. – Ви так мовчите, що я починаю побоюватись вашої реакції: ви образились?

– Образилась?! – дівчина намагалась розмовляти абсолютно спокійно та рівно. – У людей трапляються важливі справи – це нормально. Заняття собі я також знайду.

– Що?! – він замало не розкашлявся. – Я не те мав на увазі. Так, я затримаюсь, але нічого не скасовується. Просто…, – він трохи помовчав, – іншим транспортом ми можемо не встигнути. Тому…, – знов пауза, – пропоную відвезти вас своїм авто.

– Олекса! 

Ірена хотіла було нагадати, що вже казала про поїздку на його автівці, та він не дав їй договорити:

– Я пам’ятаю, що ви не сядете до моєї машини. Пропоную невеличкий компроміс: зливаю вам всю інформацію про себе й дозволяю вам поділитись нею з ким завгодно, щоб вам було спокійніше, а ви їдете зі мною. Повірте, цей майстер-клас вартий того, щоб його побачити! То як?

Він її думки читає?! Насправді, дуже хотілося потрапити на це заняття. Сама собі дивувалась! Навіть сльози образи підкотили до горла, коли вирішила, що все ж таки очікувана подія накривається отим ненависним мідяним тазом.

– Зливайте! – відповіла коротко та з надією, що інформація виявиться корисною й не злякає.

– Записуйте: Лютецький Олекса Євгенович. Посилання давати не буду, щоб ви не звинуватили мене у підробці. Вбийте моє ім’я на офіційній сторінці реєстру юридичних осіб та Спілки адвокатів України, а потім перетелефонуєте мені з вашим вироком.

– Добре, – кивнула вона, радіючи, що ніхто не бачить, як вона червоніє.

– Чекатиму, – відбився чоловік.

Звісно ж, Ірена все перевірила. Інформація підтвердилась: Лютецький – юрист, адвокат, власник юридичної контори. Загалом, успішна людина. А вона? Хвора й ні до чого не здатна. Чи варто взагалі заводити якісь знайомства, щоб потім з жалем дивитись, як з твого життя зникають люди, коли розуміють: хто ти. Влад – такий самий. Так, повернувся, але, здається, лише щоб користуватись нею.

Дівчина дивилась на телефон і їй вже зовсім не хотілось ні кудись їхати, ні навіть телефонувати. Це – нестерпно, бути викинутою на узбіччя життя! Одного разу вона дозволила собі увірвати шматочок щастя, але й того – доля вирішила було для неї забагато. Ще раз побачити, як намагаються позбутись твого товариства? Годі з неї! Навіть не дзвонитиме. Якщо не дурний, а Олекса – точно не дурний, тож здогадається.

Ірена впала на постіль й прикрила очі. З-під вій виринула сльоза. Потім ще й ще… Бісові сльози! Після повернення Влада вона було заспокоїлась, допоки не усвідомила, що це за повернення. Вона охопила коліна руками й скрутилась клубочком. Якби можна було узяти й вимкнути себе з життя: тихо й безболісно. Вона була не проти, але без болю. Досить його з неї вже було.

Заграла мелодія дзвінка. Ні! Вона не відповідатиме. Але дзвінки повторювались й повторювались. От же, настирний! Невже незрозуміло: якщо хтось не бере слухавку, значить не має такого бажання. Ірена хотіла взагалі вимкнути телефон, але вирішила, що то вже зовсім по-свинськи: людина до неї нормально віднеслась, то й заслуговує на чемну одповідь.

– Так, – ледь вимовила, стримуючи схлипування.

– Ірена, – почувся занепокоєний голос Олекси, – я мав намір розвіяти ваші страхи, стосовно себе, але, здається, лякати мене зараз будете ви.

– Я нікуди не їду, – насилу промовила вона відмову.

Якусь хвилину в динаміку стояла тиша, потім долинув рішучий голос чоловіка:

– За сорок хвилин я буду біля вашого будинку, й ви мені поясните – чому.

– Яке це має значення? Просто не їду. Цього не досить? – голос дівчини замало не здригнувся.

– Не досить. Я вас чимось образив?

– Ні.

– Тоді, гадаю, я маю право почути чесну відповідь. Будь ласка, Ірена. Просто поясните мені, – в його тоні відчувалось дуже дивне благання – немовби з нотками металу.