Глава 2. Сон, чи марення?

Ніч видалась занадто неспокійною: Ірені весь час марився стукіт у шибку вікна, за яким натужно стугонів вітер, завиваючи якусь тужну пісню. Вона тричі прокидалась й тричі засинала, й кожного разу бачила одне й те саме. Вчетверте, вона таки намірилась підійти до вікна й розчахнути його, ледве відскочивши осторонь: прямо на неї летів величезний кажан. Він закружляв по кімнаті й сів на етажерку поруч з фігуркою Лакшмі, що красувалась на ній. Але, як тільки дівчина пригледілась, то побачила ворона. Коли він встиг трансформуватись? Може кажан їй примарився? Та ні ж: вона бачила вушка на голові та перетинчасті крила, що майнули перед її обличчям.

Ірена несподівано опинилась поруч з круком й навіщось потяглась до нього рукою. Її пальці тремтіли, тіло здригалось, але вона хто зна для чого тяглась до блискотливого у місячному сяйві, що линуло з вікна, оперення. Тіло дівчини вже колотило, чи то від холоду, чи то від страху, а пальці ніяк не могли торкнутись крил. Ворон блимнув на неї золотавою блискавкою зі свого ока, що невідступно стежило за її рухами, й вона відсахнулась назад, виявившись притисненою до чиїхось грудей. Гарячі долоні охопили її передпліччя. Жагучий подих сколихнув волосся на потилиці, а крук розкрив дзьоба, та замість звичного «Кра-а-а!», звідти почулось трохи хрипкувате: «Птаха моя змерзла, лети зі мною. Обіцяю відігріти тебе».

З переляку дівчина сахнулась й замало не впала з ліжка, прокинувшись. Вона сіла, підтягуючи покривало під підборіддя, наче воно могло захистити від нічних жахів. За вікном насправді стугонів вітер: мабуть, натягне дощ. В якусь мить щось стукнуло у шибку. Тіло Ірени покрилось дрижаками, зуби зацокотіли, а пальці ще міцніше вчепились у покривало. Одразу ж згадався сон. Вона швидко повернулась до етажерки й на секунду їй здалось, що вона бачить пташиний силует, але він ніби розтанув у темряві кімнати, й дівчина вирішила, що їй примарилось зі сну.

Знову щось стуконуло. Ірена аж підстрибнула на місці з острахом повертаючись до вікна. «Там вітер, – заспокоювала вона себе, – кущ акації з довгим віттям, тож воно й стукотить».

Але вона розуміла: якщо не підійти й не виглянути, то тремтітиме вона до ранку, адже тут перший поверх. Рішуче відкинувши покривало, дівчина попрямувала до вікна. Повагавшись з хвилину, вона виглянула у щілину між шторами: людські постаті начебто не виднілись, тож відхилила штору сміливіше. Знову почувся сильний порив вітру і їй здалося, що з підвіконня щось злетіло: навіть крила примарились. Це все відбулось так швидко, що стверджувати напевно вона б не стала, тож знов звернула на вітер та гілля.

Не встигла вона зашторити вікно наново, як за спиною начебто почулось зітхання – навіть волосся колихнулось. Ірена злякано розвернулась замало не відірвавши штору, але позад неї нікого не було. Тремтячими руками вона схопила телефон й ввімкнула на ньому ліхтарика, бо йти до вмикача світла треба було через усю кімнату. Поруч й справді нікого не було. Дівчина обійшла ліжко, зазирнула під комп’ютерний стол – чисто, пусто.

– Невже примарилось? – пробурмотіла вона сама до себе. – Так можна й з глузду з’їхати. Зібралась одна мандрувати завтра. Не висплюсь – не поїду!

Вона впала у постіль й, попри літнє тепло, загорнулась у покривало, бо тіло й досі здригалось: чи то змерзло, чи то зі страху. Та заснула Ірена досить швидко, немов поринула у глибінь. Щось їй снилось, але то все було пересічне й незначуще, а, отже, й не лякало.

Ранок видався напрочуд сонячним: від нічного вітру й сліду не лишилося. Небо ясніло яскравою блакиттю, й з нього линув ластівковий лемент. Тож, дощ не натягло. Якщо вітер що й пригнав уночі, він же все те й погнав далі. Ірена виборсалась з-під покривала: стало жаркувато. Одразу згадалась нічна пригода. Від спогадів аж плечі здригнулись: так – тоді було моторошно. А зараз? Зараз сяяло сонечко і нічні жахи розтанули в його сяйві, та навіть осаду не лишили. Мало, що примариться?

Дівчина попрямувала на кухню. Мама смакувала чаєм з шоколадом:

– Доброго ранку, Іренка!

– Ранок добрим не буває, – пробурчала вона у відповідь.

– Це – як на нього дивитись, – махнула та рукою, звична до подібного буркотіння доньки. – Сонце – сяє, повітря – тепле, ластівки – кружляють, шпаки – співають. Диво!

– Комахи лізуть у рота, комарі кусають, оси жалять, по траві – кліщі, машини пилюку здіймають! І все диво.

– Хто, що бачить, – здвигнула жінка плечима, хитро примружившись. – Бджола – нектар, а муха… Ну, сама знаєш, – їдуче посміхнулась вона.

– От, дякую! – рикнула дівчина.

– Напросилась! – мати піднялась й пішла з кухні. – Не запізнись – людина чекатиме, – кинула вона, виходячи.

– Пам’ятаю! – невдоволено поморщилась Ірена.

Правду кажуть: якщо хочеш прийняти правильне рішення, переспи з ним ніч. Зараз, на холодну голову, вже нікуди їхати не хотілося. Ну, виставка! Хіба може в нашому місті бути щось більш-менш пристойне? Будь-яка талановитість вже давно десь-інде у столиці, а то й за кордоном. То й увесь цей вернісаж може виявитись великим розчаруванням – тільки й того, що слово гучне. Заради цього терпіти нудоту цілу годину?! Та ще й компанію невідомо кого. Що, як він виявиться неприємним співрозмовником? Вона ж брехати не вміє: усе буде написано на обличчі. Або – навпаки: її присутність виявиться для нього обтяжливою, а сама вона здаватиметься уособленням глупства, адже він явно старший від неї років на вісім-десять.

От що з цим робити?! Не піти – свинство! Якби сама була на місці того, хто не дочекався, було б прикро й неприємно. Піти? На муку?! Вона мало не заскиглила. Добре-добре, вона піде, а там як карта ляже. Може, відкараскається. Може, він сам передумає. Може, автобус зламається. Може, може, може! Доведеться йти, інакше сумління замучить.

А вдіти що?! Господи! Вона ж навіть не зна у чому порядні люди ходять на подібні заходи! І вже зовсім вона не мала бажання бачити, чи відчувати, що людина поряд соромиться її вигляду. Але, як би то не було, з штанів в неї були лише джинси на різні смаки, а з верхньої частини – здебільшого футболки й пара-трійка блузок. Ну, може ось ця – льняна з вишивкою – підійде.