Глава 15

Ходжу квартирою, як музеєм. Усе блищить, сяє.  Дорого-багато, аж очі ріже. 

На секунду заглядаю в спальню. Донька сидить на ліжку і розглядає свої «нові скарби». Книжки, ляльки, якісь м'які звірі з очима-ґудзиками. Перебирає все, як ювелір коштовності. Щічки горять, очі блищать. Мабуть, уперше в житті так щаслива. Я навіть відволікати не стала. Нехай насолодиться.

А мені чомусь дихати важко. У грудях пече.

Я притуляюся до стіни. Вона теж холодна. Заплющую очі. Господи, скільки б я не працювала, я б їй такого життя не дала. Хоч зі шкіри  лізь. Я все тягла на собі - садок, одяг, іграшки. Усе по мінімуму. А тут... один день - і в неї більше, ніж у нас за все життя було.

Але ж це не означає, що я погана мати, так? Ні. Я для неї все робила. Усю себе вивернула. Просто... у нас завжди все по-іншому було. І я думала, що це нормально. Ну, нормально ж, правда? Їй усього достатньо. Було. 

Трясу головою, відганяючи ці думки. Ні. Досить. Я люблю її. І вона це знає. А ці іграшки... Так, вони красиві. Але вони не замінять мене. 

Донька голосно сміється. Голос такий дзвінкий, щасливий. Я заглядаю в кімнату. Ліза тримає якогось плюшевого кролика і розмовляє з ним. Губи самі собою розтягуються в усмішці.

- Мамо, дивись! Він каже, що тут можна жити завжди!

- Так? - посміхаюся краєчком губ, але всередині все стискається. - Ну, скажи йому, що він занадто оптимістичний кролик.

Ліза сміється, притискає іграшку до себе. Така безтурботна. Дитинство... А я стою в дверях і думаю, а якщо ми тут надовго залишимося, то якою ціною? 

Повертаюся на кухню. Там усе таке білосніжне, що страшно зайвий раз щось зачепити. Наливаю собі води, ковтаю жадібно. Від думок нікуди не дітися. Тимур. Цей будинок. Це ж усе його.

Ставлю склянку, підходжу до вікна. Вид шикарний. Все місто видно, ніби я над ним ширяю.
Ширяю? Та ні. Падаю. Падаю вниз, і ніхто мене не ловить.

Живіть тут. Вам буде добре.

А якщо мені не добре? Але... 

Проти Тимура я безсила. У нього є все: гроші, вплив, сила. А в мене? У мене тільки Ліза. 

Заплющую очі. Ну а що я можу? Залишається зітхнути і плисти за течією. Тому що гребти проти неї безглуздо. Я пробувала. Це як боротися з хвилею, тільки захлинаєшся. Тимур завжди перемагає.

Завжди. 

До кімнати забігає Ліза. У руках нова іграшка. Плюшева панда з величезними очима.

- Мамо, дивись! - Пхає цю панду мені під ніс. - Це Панді! Він сказав, що буде моїм найкращим другом!

Панда, звісно, мовчить. Але Ліза киває так упевнено, ніби почула відповідь. Я не можу стримати посмішку.

- Панді, значить? - беру іграшку в руки, примружуюся. - А він точно добрий? Щось очі в нього підозрілі.

- Мамо! - Ліза сміється, забираючи панду назад. - Звичайно, добрий! Він хоче гуляти! Мамо, можна на майданчик? Ми з Панді обіцяємо поводитися добре!

Майданчик. Добре б їй розвіятися, а мені заодно вийти, подихати свіжим повітрям і провітрити думки. 

- Справді? - фиркаю, починаючи посміхатися. - Ну, якщо Панді так просить... Тільки одягнемося тепло, гаразд? 

- Ну якщо хочеш, я можу йому шарфик узяти. Маленький.

- Ну, давай, бери шарфик. А собі шапку не забудь. Панді-то хутряний, а ти ні.

Ліза тікає в спальню, гуркоче там шухлядами, щось наспівує під ніс. За хвилину вона повертається з пандою, обмотаною в її дитячий шарф, і своєю шапкою в руках.

- Ось так! Ми готові!

Ми виходимо на майданчик. Він, звісно, як і все навколо, просто шикарний. Гойдалки блищать, як новенькі, гірка величезна, навколо все доглянуто, ніби це не двір, а частина якогось дорогого парку.

Ліза одразу кидається до гойдалок, садить панду поруч із собою і починає розгойдуватися, сміючись. 
Сідаю на лавку. Тут тихо. Вітер ледь торкається волосся, прохолодний, але не колючий. Я дивлюся на Лізу, як вона перебігає з гойдалки на гірку.

Думки самі повертаються до Тимура.

Як пройде наша наступна зустріч? Що він скаже? Що я скажу? Як мені взагалі поводитися з ним? Посміхатися? Робити вигляд, що все нормально? А що нормально? Те, що він витяг нас зі звичного життя, немов маріонеток, і поставив у цей блискучий, чужий світ?

Заплющую очі, роблю глибокий вдих. Зараз не час думати про це. Зараз я просто мама, яка привела доньку на прогулянку. 

- Мамо, дивись! - Ліза на вершині гірки махає рукою. - Я і Панді - найкрутіші!

-- Звісно, найкрутіші! - киваю, посміхаючись їй.

А в голові тихо шепоче: хай би все для неї завжди було таким простим і веселим. Заради цього я витримаю все.