Глава 14.2

Слова про те, що він хоче стати частиною життя дочки, звучать так... щиро. Майже правдоподібно. Але десь у глибині душі свердлить сумнів. Чи можна йому довіряти? Чи може хоч хтось довіряти людині, яка звикла завжди отримувати бажане?

І погляд такий важкий, що мені хочеться відвернутися, але я не можу. Занадто боюся показати слабкість. Хоча... навіщо прикидатися? Він усе одно знає, що я нікчема порівняно з ним. Що б я не сказала, він зробить по-своєму.

Тимур дивиться на мене, немов чекає відповіді. А я мовчу. Намагаюся зібрати думки, але вони немов мильні бульбашки. Лопаються раніше, ніж встигаю схопити хоч одну. 

- А як щодо мене? - мій голос тремтить, але я все-таки наважуюся. - У мене теж є своє життя. І робота.

Піднімаю підборіддя, дивлячись прямо на нього

Він усміхається, коротко, майже непомітно. Але я бачу цю усмішку, і всередині все закипає.

- Тимуре, я серйозно. Ти не можеш вимагати від мене відмовитися від усього, що я будувала роками. Це моє життя.

Іскрицький дивиться на мене довго, занадто довго, і від цього погляду я починаю нервувати ще сильніше. 

- Ти звільнишся, - вимовляє спокійно, так, ніби ми обговорюємо купівлю кави. - І займешся вихованням нашої доньки.

Тимур робить крок до дверей. Я хапаю його за руку. Моя долоня охоплює його зап'ястя, гаряче, як розпечений метал. Він зупиняється. Не обертається. Просто завмирає.  А в повітрі, здається, стає менше кисню.

Відчуваю, як під пальцями напружуються м'язи.

Що я роблю? Це як дражнити хижака. Як чіпати тигра за хвіст, сидячи з ним в одній клітці. 

- Я не збираюся залежати від тебе, Тимуре, - видихаю. Звучить твердо, але всередині все перевертається. - У мене є своє життя.

Він повільно повертається. Дивиться на мою руку, яка все ще тримає його. Прибиває до підлоги, як бетонна плита. А я не можу відпустити. Просто стою і тримаю. Від його тепла по шкірі пробігають мурашки. Гарячі. Обпікають.

- Ти впевнена? - голос тихий. Занадто тихий. І від цього страшніше. 

Ковтаю. Очі, темні й глибокі, немов пропалюють наскрізь. Там спалахує щось дике, небезпечне. Між нами немов проходить електричний розряд. Я відчуваю його всім тілом.

- Так, упевнена, - видавлюю із себе. 

Тимур кидає погляд на годинник. Потім повільно піднімає очі на мене. Його обличчя залишається спокійним, але я відчуваю, що він злиться.

Він зітхає, ніби втомився.

- Ми поговоримо пізніше.

Щось усередині мене вибухає. Ні. Пізніше - це означає ніколи. Це означає, що він вирішить усе за мене, а я залишуся ні з чим. Знову. 

- Ні. Зараз. Ми все вирішимо зараз!

Він хмуриться, немов намагається зрозуміти, звідки я черпаю цю сміливість. А я й сама не знаю. Ноги тремтять, серце калатає так, що, здається, його чути в тиші.

- Тимуре, я хочу працювати, - слова злітають з моїх губ перш, ніж я встигаю злякатися. 

- Невже ти збираєшся залишити здоров'я на швейці? 

- Тебе це не стосується.  

Він трохи подається вперед.

- Помиляєшся, Віро, - Слова звучать як удар. Повільний, точно розрахований, - Тепер усе, що стосується моєї доньки, стосується і мене.

Тимур дивиться на мене, його погляд стає трохи м'якшим, але від цього легше не стає. Навпаки, всередині все ще сильніше напружується, ніби я чекаю, що він зараз скаже щось, що переверне моє життя.

- Гаразд, Віро, - голос спокійний, майже примирливий, але від цього мені тільки тривожніше. - Я зроблю крок назустріч. Заради неї.

Серце завмирає, потім починає стукати швидше. Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, що він задумав.

Він робить невеликий вдих, ніби зважує свої слова, і нарешті вимовляє:

- Хочеш працювати? Будеш. Я знайду тобі місце в моїй фірмі. Пізніше.

Я відкриваю рота, щоб щось сказати, але він уже відвертається. Немов його рішення остаточне й обговоренню не підлягає.

- Тимуре. Це не те, чого я хочу.

Він повертає голову, його очі знову впиваються в мене.

- Це найкраще, що ти можеш отримати. 

Слова звучать як попередження, як погроза, захована під красивою оболонкою. 

Тимур відступає. Дивиться на мене зверху вниз. Ніби вирішує, чи варто продовжувати. Потім різко відвертається і йде до дверей. Я не рухаюся. Не можу. Тільки дивлюся, як він іде. І відчуваю, як щось усередині рветься на частини.

Він завжди поводитиметься так. Вирішуватиме за нас. За мене. За доньку. Немов він - єдиний, хто має право визначати, як ми маємо жити. І від цього всередині стає холодно. Навіть не страшно, а порожньо. Наче хтось витягнув з мене все повітря, і тепер я просто оболонка, яка має слухатися. Підкорятися.

Ні. Я не можу. Не хочу так жити. Але як боротися з людиною, яка не приймає відмов? Яка звикла завжди перемагати?