Глава 14

Невже це правда? Я в машині. З Лізою. І з Тимуром. Боже, я досі в це не вірю.

- Мамо, - Ліза тягне мене за руку, - а ми далеко?

- Ні, вже майже приїхали.

Я й сама не вірю, наскільки спокійно зараз говорю. А всередині все вирує. Серце б'ється, так, наче я марафон пробігла. Майже приїхали... Куди? У нове життя? 

Ліза дивиться на мене, і я намагаюся не видати ні страху, ні розгубленості. Вона щаслива. Її очі горять, вона вірить, що все буде добре. А я? 

Я взагалі ні в чому не впевнена. 

Донька притулилася до мене, очі блищать від нетерпіння. Невже думає, що це якась казка? Господи, хоч би вона не розчарувалася. Стискаю крихітну долоньку, немов намагаюся зачепитися за її тепло, за її легкість. А сама відчуваю, що з кожним кілометром мене дедалі більше накриває ця чортова невизначеність.

Машина зупиняється біля височенної скляної вежі. Центральний район, усе виблискує. Ліза завмирає. Тимур зупиняє машину, паркується. Крихітка нахиляється вперед, оченята горять від здивування:

- Мамо, ми тут будемо жити? 

- Так, сонечко. Тобі подобається?

- Дуже! А ми будемо тут довго жити?

- Так, люба, довго. 

На вході адміністратор киває Тимуру, а потім затримує погляд на мені з Лізою. Занадто довго. І від цього погляду стає навіть якось неприємно. Наче ми тут чужі.Чужі в цьому світі розкоші. 

На поверсі Іскрицький дістає ключі та карту. Повертається до мене, простягає:

- Цей ключ від вхідних дверей. Карта для ліфта, без неї не піднімешся. Якщо щось незрозуміло, телефонуй мені або моєму помічникові. Його номер я скину. Він же буде твоїм водієм. Пізніше познайомлю з охоронною. 

Мозок відмовляється все це перетравлювати. Водій? Помічник? Охорона? Це що взагалі за життя таке?

Стою на порозі й ніяк не можу змусити себе зробити крок усередину. Усе таке... чужорідне.

Величезна вітальня з панорамними вікнами, блискучий паркет, меблі, як із глянцевого журналу. Ліза вже носиться кімнатами, її захоплений вереск чути здалеку.

- Мамо, тут ванна з вікном! - кричить, а я ледь усміхаюся у відповідь.

- Що? - намагаюся тримати голос рівним. - Ще якісь інструкції?

Він криво посміхається, але не відповідає одразу. Натомість робить крок ближче. 

- Інструкції закінчилися, - нарешті вимовляє він. - Тут твоє життя стане простішим. Без зайвих запитань, без метушні. Ти просто житимеш, насолоджуючись життям, як мати моєї дитини.

Я дивлюся на ключі в руці. Вони тиснуть на долоню. Новий дім, нові правила. Але жодної свободи. 

- У мене немає вибору, вірно? - відповідаю, не намагаючись приховати гіркоту.

- Ти маєш рацію. Вибору немає.

Ліза влітає в кімнату, як маленький вихор, очі горять, щоки розчервонілися.

- Мамо, ходімо, я покажу свою кімнату!

Карамелька, мабуть, уже освоїлася і встигла все вивчити.

- Іду, кошенятко, іду, - відповідаю, але ноги ніби ватяні. Намагаюся не показувати їй, як мені важко.

Ми заходимо в кімнату. Простора, з великим вікном. Постільна білизна на ліжку - яскрава, дитяча, з героями з мультиків. Ліза падає на ліжко і сміється:

- Ти бачила, яка тут лампа? Вона світиться різними кольорами!

Я посміхаюся, хоча всередині нічого, крім порожнечі.

- Бачила, сонечко. Тобі тут подобається?

Вона киває, радісно кидає подушку в повітря, і я раптом розумію, що заради неї маю триматися. Якщо вона щаслива, то, може, все не так погано.

- Мамо, а ми тепер завжди будемо жити разом? Ти, я і він? - Ліза раптом стає серйозною.

- Ні, Лізо, - звучить м'яко, але впевнено. - Тимур не житиме з нами. Але він... він приходитиме. Іноді.

Вона на секунду завмирає, а потім киває, немов згодна. Або робить вигляд.

- Добре, мамо, - її голос тихий, задумливий.

А я дивлюся на неї і не можу зрозуміти: з чим вона погодилася? З тим, що їй не доведеться ділити простір із незнайомим їй чоловіком? Чи з тим, що він усе-таки залишиться частиною нашого життя?

Ліза знову посміхається, ніби її все влаштовує. Стрибає з ліжка, підбігає до столу, починає крутити в руках якусь яскраву іграшку.

Тимур стоїть у дверях, спершись на одвірок. Обличчя спокійне, але очі... такі уважні, такі пильні. Він дивиться на Лізу. Ніби вивчає її. Ні, не так. Ніби зважує щось. Оцінює. Ніби він шукає в ній щось своє.

Ліза не помічає його. Вона крутить іграшку, базікає щось собі під ніс. Безтурботна, легка. А він дивиться так, ніби хоче запам'ятати кожен її жест, кожну рису обличчя.

Тимур робить крок уперед. Повільно, немов боїться налякати. Я завмираю, серце калатає в горлі. Він підходить ближче, опускається навпочіпки поруч із нею. Ліза перестає крутити іграшку. Очі насторожені, як у кошеняти, яке не впевнене, чи можна довіряти.