Глава 9

У мене руки тремтять від присутності Тимура. Тому що я не розумію, чого від нього очікувати. 

Ми відходимо до сходів, говоримо неголосно, немов є ймовірність, що комусь зараз цікава наша розмова на тлі розгорнутої сцени зради, що зараз у самому розпалі на кухні. 

- Ось, - Тимур простягає мені якийсь аркуш паперу, зігнутий наполовину. Поводиться стримано, вираз обличчя похмурий. 

Я не вимовляю жодного слова. Розгортаю аркуш, пробігаюся швидко по рядках і піднімаю погляд на чоловіка. 

- Що це? - видавлюю із себе, хоча десь на задвірках свідомості вже розумію, що саме тримаю в руках. 

«Ймовірність батьківства 99,9%». 

Не написано кого з ким, але... 

- Мені дуже шкода, Віро, але Ліза моя донька. Я тільки що отримав результат, ще не був у репродуктивному центрі, де тобі робили ЕКЗ, щоб розібратися в тому, що сталося, але... 

- Замовкни, - різко перебиваю його, із силою втискаю чортів аркуш йому прямо в груди і відступаю на крок. - Просто замовкни. 

До очей підступають сльози. 

- Я не хочу про це знати, ясно тобі? - голос зривається, хрипить. - Ліза моя дочка. Моя. Я виховала її. Це я її мати, клініка два тести зробила при народженні, тож твій - помилковий. І як ти взагалі міг його зробити? 

Мене різко протвережує. І справді, звідки в нього міг опинитися біоматеріал Лізи? 

- Це підробка? Чого ти намагаєшся домогтися, Тимуре? Ти ніяк не міг зробити тест на батьківство без Лізи. 

- Але я його зробив. Не важливо яким чином, але мої люди дістали зразок її слини. Помилки немає, Віро. Спасибі, що не кинула і виховала мою дочку, але я зобов'язаний забрати її. 

- Ні. Я не дозволю, ясно тобі? 

Я кидаюся до дверей, але закрити за собою не встигаю. Іскрицький сильніший за мене. 

Він хапає мене за руку, притягує до себе, притискає до своїх  грудей, намагаючись вгамувати мою істерику. 

- Заспокойся, Віро. Я розумію, що це для тебе несподівана новина, але якщо тобі стане легше, ми можемо ще раз зробити тест на материнство, щоб прояснити все раз і назавжди. Я думаю, що це Марго п'ять років тому постаралася. Адже не дарма прискакала в пологовий будинок. Я нічого тоді не запідозрив, адже репродуктивний центр дуже багато разів телефонував і вибачався за те, що сталося, тобто, вони визнали свою провину, що недогледіли за сурогатною матір'ю. 

- Добре, я готова. Тому що впевнена, що вона моя, Тимуре. Адже вона на мене так схожа. Навіть звички один в один. 

Не знаю кого переконати в цьому хочу, себе чи його. Бо якщо те, що зараз Тимур каже правда - моє материнське серце буде розбите. Адже це означає, що я для Лізи ніхто і Тимур з легкістю зможе її в мене забрати. 

Я вириваюся з чіпких рук Тимура. 

- Я завтра до п'ятої працюю, після роботи зможу привезти Лізу куди скажеш. 

- Я сам заїду, - киває. - Але мені хотілося б, щоб ти зібрала найнеобхідніше для Лізи. Завтра я її заберу. 

- Ні, - вигукую поспішно, - поки не будуть результати готові, ніхто нікого не забере. Ти для Лізи - чужа людина, Тимуре, розумієш? Та й до того ж, я все ще сумніваюся в правдивості твоїх результатів аналізу, - зарозуміло хмикаю, натякаючи на те, що за бажання він міг їх підробити. Правда який у цьому сенс? 

Він свердлить мене незадоволеним поглядом. Хоче заперечити, але тут до нас підбігає Ліза. Ми навіть не помітили, як вона вийшла з кімнати і підійшла до нас. 

- Матусю, ти довго ще? - вона завмирає поруч, потім переводить погляд на чоловіка. Її очі розширюються. Вона, здається, лякається. Ховається за мене. - Мамо, цей дядечко прийшов, щоб насварити мене? Я в його машину м'ячиком поцілила, - запитує злякано. 

Я різко піднімаю погляд на Тимура. Коли це вони встигли зустрітися? 

- Ні, донечко, він тут з іншого питання. Ходімо, дядько вже йде. 

Взявши доньку за руку, я поспішаю втекти від Іскрицького, який весь цей час не відводив погляду від моєї доньки. МОЄЇЙ. У сотий раз переконую себе в тому, що це плід його хворої фантазії. Я її народила, я виховала, я була з нею поруч, коли вона хворіла. Я її мати. І ніхто не зможе її в мене забрати. 

До ранку не можу заснути. Потім мені можу дочекатися, коли закінчиться моя зміна. Щойно виходжу за ворота фабрики, як поруч завмирає тонований позашляховик. 

Скло опускається і Тимур киває, даючи зрозуміти, щоб я залазила всередину. 

За нами слідує ще дві машини з його охороною. За п'ять років я відвикла від такого. Уже й забула наскільки він важлива шишка. 

Ми забираємо доньку з дитячого садка. Я навіть адреси не говорила, він сам привіз нас туди. 

Сиджу на задньому сидінні й мовчу. Страшно і хвилююче. Немов не зі мною це відбувається. Схожі почуття я відчувала, коли погодилася стати сурогатною матір'ю і вперше залишилася наодинці з Тимуром. 

- Я швидко, - вимовляю неголосно і вибираюся з машини. 

Забираю доньку, пояснюю, що сьогодні ми з дядьком Тимуром поїдемо в клініку, щоб перевіритися.