Глава 8

Моя зміна якраз закінчилася, спина страшенно болить. Я поспішаю до відділу бухгалтерії, щоб отримати аванс за цей місяць. Уже похолодало, добре що дитячий садочок, який, до речі, теж надає фабрика для своїх працівників, знаходиться поруч. Бо минулорічні теплі чобітки маленькі на Лізу, а нові я ще не купила. Усі гроші пішли на свято для неї. 

- Валеріє Юріївно, а ви вже додому? - застигаю посеред коридору, спостерігаючи за тим, як літня пані в пальто зачиняє двері бухгалтерії. 

- Уже десять хвилин як закінчився робочий день, звісно я додому, - бурчить бухгалтер. 

- Але... Вибачте, не могли б ви мені аванс видати? Це не затримає вас надовго, - дивлюся на неї благально. 

- Робочий день закінчено, милочко, приходьте завтра. 

Її скрипучий холодний голос розбиває мені серце. 

Киваю. 

- Добре, вибачте. 
Дивлюся в спину жінці і зітхаю. Завтра в мене вихідний, хотіла з самого ранку по магазинах пройтися, але доведеться спочатку в бухгалтерію забігти. 

Біля ліфта майже нікого немає. Більшість співробітників давно розійшлися. І тут я запізно помічаю Олексія. Він менеджер по роботі з оптовиками. Він стоїть із телефоном, щось пише, але, побачивши мене, одразу ховає його в кишеню, а всю увагу мені приділяє.

- Добрий вечір, Віро, - усміхається він, зупиняючись поруч. - Як у тебе справи? 

Завмираю поруч із ним. У ніс вдаряє чоловічий парфум. Він як завжди в білій ідеально випрасуваній сорочці, наче щойно прийшов на роботу, а не навпаки. 

- Доброго вечора, - стримано відповідаю, натискаючи на кнопку виклику ліфта. - Усе гаразд, дякую.

Олексій надто часто проявляє до мене інтерес. Іноді він пропонує мені сходити на каву, кілька разів натякав на побачення, але його манера поведінки завжди залишала неприємний осад. Занадто нудотний, занадто нав'язливий, занадто самовпевнений.

Звісно, я прекрасно розумію, що найкраще рішення в такому становищі - знайти хорошого мужика. Одній доньку виховувати шалено важко. Але що поробиш, якщо жоден чоловік досі не зачепив мене? Ніхто не викликав у мені тих почуттів, що Тимур... 

Знову про нього згадала! 

- Твоя зміна вже закінчилася? - продовжує Олексій, ніби не помічаючи мого прохолодного тону.

Киваю, уникаючи прямого погляду. Ліфт, нарешті, приїжджає, і я швидко заходжу всередину, сподіваючись, що він піде далі у своїх справах. Але Олексій, звісно, входить слідом.

Двері зачиняються, і всередині стає незатишно. Його погляд вивчає мене занадто довго, щоб бути просто доброзичливим. 

Я знаю, що я красива. Насправді, якби захотіла, могла б стати чиєюсь коханкою. Це значно спростило б нам із Лізою життя, але...

 Я відчуваю, як він робить крок ближче.

- Знаєш, Віро, ти заслуговуєш на  відпочинок, - каже він, а потім його рука раптово торкається мого попереку. Легкий, майже швидкоплинний жест, але від нього все всередині перевертається.

Відстороняюся так різко, що ліфт здається меншим, ніж є.

- Дякую за турботу, Олексію, але я вже звикла до такого ритму, - холодно кажу, не дивлячись на нього.

Він усміхається, немов не помічає моєї напруги.

- Звичайно, ти ж у нас сильна жінка, - тягне він, але я вже не слухаю. 

Ліфт зупиняється на першому поверсі, і я миттєво вискакую з нього, намагаючись не дивитися в його бік.

- Гарного вечора, Віро, - наостанок кидає Олексій, перш ніж переді мною відчиняються двері адміністративної будівлі фабрики і я опиняюся на морозному повітрі.