Глава 5

Впираюся кулаками в міцні груди, але він з легкістю перехоплює мої зап'ястя. Натискає. 

Сильніше стискаю зуби й терплю.

- Пусти... - голос зривається.

Він мовчить. Вираз обличчя стає більш жорстким. Погляд - важким, похмурим. Очі абсолютно чорні. Злиться? Швидше за все. Бо звик, що всі бояться. Перечити не сміють. Я все це пам'ятаю і ніколи у своєму житті не забуду. 

- Заспокойся, нам треба поговорити.

- Руки... - схлипую. Від болю в очах темніє. Тимур явно не розрахував силу. 

Іскрицький відсторонюється. Лунає протяжна лайка. Він різко проводить рукою по щетині, потім піднімає вище, здавлюючи скроні.

Тимур нервує, що зовсім на нього не схоже. Бачу, як напружуються жовна.

Я все ще не розумію, що коїться в його голові і що, чорт забирай, тут відбувається. Струснувши головою, обіймаю себе руками за плечі, сподіваючись приховати наростаючу паніку. Просто так він мені піти не дасть.

- Що ти хочеш, Тимуре? - звучить занадто глухо. 

- У мене є підозра... щодо твоєї дочки. - У голосі більше немає злості чи роздратування. Немов вирішив обрати іншу стратегію.

- Яка ще підозра, Тимуре? - втомлено видихаю. Такий прекрасний день зіпсував своєю появою. 

У мене закрадається передчуття, що цим візитом він принесе в моє життя зміни, які мені не сподобаються. Чи варто просто зараз схопити доньку за руку і втекти з міста? 

- Ми чужі одне одному люди. Моя донька до тебе стосунку не має. Навіщо це все? Ти намагаєшся помститися за те, що сталося п'ять років тому? Це низько, Тимуре. Думаю, ти й так знаєш, що справи в мене не найкращим чином ідуть... - замовкаю, не знаючи, що ще сказати. 

Він стоїть тут, у костюмі, що коштує дорожче за весь мій гардероб. І годиннику, вартістю, як квартира в столиці. А я ледь наскребла грошей, щоб влаштувати свято доньки. Ця несправедливість так вбиває. 

- Ні. Я намагаюся сказати, що результат могли підробити. Я розумію, що це звучить божевільно, але в мене є підстави так думати. Моя колишня... ти ж знаєш, які в нас із нею стосунки були.

Слова звучать як удар під дих, і я відчуваю, як світ навколо починає кружляти. До очей підбираються сльози. Намагаюся стримати. Не хочу, щоб бачила слабкою і жалюгідною, як раніше. 

Тимур робить глибокий вдих, потім повільно випускає повітря. Продовжує:

- Я хочу, щоб ми разом звернулися в лабораторію. Без втручання сторонніх. 

Інстинктивно відступаю на два кроки назад. Помічаю, як Іскрицький тягнеться до кишені піджака і дістає пачку сигарет. Витягує одну, прикурює і глибоко затягується. Їдкий дим повільно розсіюється в повітрі, огортаючи нас обох. Я намагаюся триматися подалі, щоб не вдихати, але запах тютюну все одно проникає в легені.

Дивлюся на нього затуманеним поглядом. З горла виривається істеричний сміх. Цього просто не може бути. Моя дівчинка... моя маленька дівчинка. 

На мить охоплює страх, а раптом справді сталася жахлива помилка, і тепер мені доведеться з нею розлучитися? Заплющивши очі, прикриваю обличчя долонями. У думках стільки гіркоти й болю, що вона повністю мене заповнює. Серце немов стиснули в кулак і не відпускають.

Потрібно взяти себе в руки. Ліза так схожа на мене. У ній мої риси, мої жести, мій погляд. Я впевнена, що це моя дитина. Щоб він не говорив, не варто піддаватися паніці. 

- Ні, Тимуре, це безглуздо. Ліза - моя дочка. Я не бачу сенсу в додаткових перевірках. Результати вже було підтверджено. Немає жодних підстав для твоїх підозр.

- Я не пропоную, Віро, - відповідає грубо. - Ставлю перед фактом. 

Я усміхаюся. 

- Ти ж знаєш, що без згоди матері не можеш провести цей тест? Тому забудь. Просто забудь про нас, Тимуре, як ти зробив це п'ять років тому. А батько моєї дочки... Просто якийсь незнайомець із клубу. Ми бачилися всього раз і я навіть його імені не знаю. 

І не хочу знати, якщо чесно. Могла потім попросити подругу з'ясувати, з ким же я ніч провела, але що потім? Заявлюся до чоловіка, який мене навіть не пам'ятає з дитиною на руках і новиною, що він батьком став? А раптом він ще гірший за Іскрицького? 

Ні вже, краще одній Лізу виховувати. 

- Іноді так трапляється, Тимуре. Достатньо одного разу, щоб завагітніти. І мені справді шкода, що я не виправдала твоїх очікувань у минулому. Я справді не хотіла тебе обманювати, для мене це теж було несподіванкою. Але я не шкодую. Інакше в мене не було б Лізи. Прощавай. 

Не чекаючи відповіді, повертаюся і йду назад у кафе. Щойно переступаю поріг, Ліза біжить назустріч. Її маленькі ручки міцно обіймають мене, і я вдихаю знайомий запах. Теплий, солодкий. Хочеться заплющити очі від задоволення. Беру її за руку і веду до решти дітей. 

Нагадую собі, що свято в самому розпалі. Намагаюся відволіктися, включитися в ігри та розмови, але хвилювання нікуди не дівається.