Глава 3

Віра

Виходжу з території швейного цеху й одразу помічаю машину неподалік.

Тіло сковує холод. Чорт, чому мені так не по собі? Вдивляюся уважніше.

Чорний кузов, тоноване скло...

Точно! Я бачила такий самий автомобіль учора під час прогулянки на дитячому майданчику з Карамелькою. Та й сьогодні вранці, виходячи з під'їзду, звернула на нього увагу. Щурюсь, щоб розглянути номери, але не виходить. 

Тут же подумки даю собі ляпаса за зайву тривожність.

Ні, не варто себе накручувати.

Мені здається, мені точно здається. Машина, напевно, належить комусь, хто живе поблизу.

І відколи я стала такою смиканою?

Прискорюю крок, і вже за кілька хвилин підходжу до призначеного місця. Добре, що я обрала саме це кафе. Маленьке, але дуже затишне. Хочеться заплющити очі від задоволення, бо нарешті в малятка буде все, як в інших дітей. Пишне, красиве свято, море солодощів і шикарний, величезний торт, та як вона і хотіла, у вигляді єдинорога.

Після нічної зміни я ніяк би не встигла її забрати. І від цього стає трохи сумно. Добре, що тітка Варя, наша сусідка, погодилася посидіти з Лізою і вдень привезти її в потрібне місце. Сподіваюся, я не сильно запізнилася.

Заходжу всередину й одразу бачу мою дівчинку. Мабуть, діти втомилися сидіти за столиком і переключили увагу на дитячу зону.

- Привіт, моя хороша, можна тебе на хвилинку? - Ліза киває. Зовсім як доросла. Щойно вона робить крок, одразу кидаюся до неї, і обіймаю міцно-міцно. Яка ж кумедна в цьому рожевому платтячку з бантами у хвостах. - Тримай, це тобі!

Вручаю гарно запаковану коробку. Донечка швидко позбувається всього зайвого і радісно скрикує.

Це вертоліт на радіокеруванні. Ось така вона в мене. Між ляльками та іграшками для хлопчиків, обов'язково вибере друге. 

- Дякую! Можна я покажу друзям?

- Звичайно.

Стає трохи сумно. Сьогодні я точно не можу розраховувати на зайву увагу. Дчка вся розчинилася в атмосфері свята.

Підходжу до подруги й усміхаюся. Хочеться послухати, що я пропустила. Лера швидко вводить мене в курс справи, не упускаючи подробиць. Уважно слухаю, але тут Валерія завмирає. Очі загоряються дивним блиском. 

- Ого, такі люди туи, ти хіба не орендувала весь зал? - шепоче мені на вухо. 

Повертаю голову в бік і придивляюся. Цікаво, що ж так здивувало подругу.

Секунда - і тілом проноситься хвиля дикого тремтіння. Адреналін досягає критичної межі разом із панікою.

Цього просто не може бути. Заплющую очі, щоб не видати гучного схлипу. Що він тут робить?

Роблю глибокий вдих. Його я побачити тут зовсім не очікувала. 

Серце голосно й часто забилося в грудях. Чому він тут? 

Осмикую себе. Мене це абсолютно не стосується. Я не знаю, навіщо він приїхав, але вже точно справа не в мені.

Мовчки спостерігаю за ним. З роками зовсім не змінився. Стрункий і підтягнутий. Широкі плечі, немов вирізані з каменю.

Волосся, чорне як смола, акуратно укладене назад, підкреслюючи строгі, різкі риси обличчя. І погляд, як колись, звіриний, хижий із часткою презирства до всіх оточуючих. Впевненість так і пре. Здається, що всі навколо притихли, піддаючись потужній енергетиці цієї людини.

Перед очима на шаленій швидкості проносяться картинки з минулого. Нервно ковтаю, потираючи шию. Груди буквально розпирає від відчуття пекельного печіння.

Іскрицький входить усередину, і я напружуюся ще сильніше. Зал заброньовано на сьогодні. Він наш. То чому він тут? Чому саме він?

Адміністратор щось каже несподіваному гостю, але той лише роздратовано киває, щось швидко відповідає і проходить далі. Тимур упевнено наближається, а я лише розгублено моргаю.

- Віро, а це до тебе? Така мишка тиха на вигляд, а виявляється ти вмієш дивувати, подруго... - дзвінкий голос виводить із заціпеніння.

- Лєро, я зараз повернуся. Пригляньте з тіткою Варею за дітьми. Вибач... я справді... я швидко.