Пролог

Тимур

Роздратовано дивлюся на годинник. Третя дня, а я стирчу біля торгового центру! Ксюша замовила у ювеліра браслет, обіцяла, що це всього на п'ять хвилин, але її вже майже годину немає. 

Ми мали бути в готелі, спеціально розвантажив день, щоб трохи розважитися, але вона втекла з моєю кредиткою, а я, наче дурень, сиджу і чекаю на неї. 

Глухий удар відволікає мене від думок і я мажу поглядом по парковці. 

Якась малявка лупить ногою м'яч і той врізається в мою машину, відскакує і повертається до неї. 

На кілька секунд задивляюся на біляву дівчинку, потім опускаю скло. 

- Тебе мама з татом не вчили, що так робити не можна? - запитую і вона тут же завмирає, витріщається на мене своїми величезними очима. 

Дуже до речі, схожими на мої. 

Якби повз пройшов незнайомець, міг би подумати, що вона моя донька. 

- У мене немає тата, - понуро відповідає вона і піднімає м'яч. - Класна тачка, - оглядає з цікавістю машину і я усміхаюся. Така малеча, а розмовляє, наче тінейджер. 

На вигляд зовсім кнопка. У мене така ж могла бути. Але не склалося. 

Поруч одразу ж виростає моя охорона, немов кнопка може становити для мене загрозу. 

Мала лякається. Дивиться на Льоху з Олегом перелякано і відступає назад. 

- Вами реально тільки дітей лякати, - сміюся голосно. 

- Лізо! - чується збоку жіночий голос, і дівчинка зривається з місця і тікає. 

Я тисну на склопідйомник, але в цей момент погляд чіпляється за тонку фігурку жінки. 

Я подаюся вперед, примружуюся, намагаючись краще роздивитися жінку. Серце ніби на мить завмирає, а потім із силою вдаряє в груди. 

Не може бути.

Вона повертається, хапає дівчинку за руку, нахиляється до неї, щось каже. 

А я можу чітко розгледіти її обличчя. 

Віра. Це Віра.

Дихання збивається, і я ловлю себе на тому, що не можу відірвати погляд від цієї дівчини. Вона виглядає майже так само, як я її пам'ятаю. 

Голова починає працювати швидше, ніж я встигаю усвідомити. А дівчинка? Ліза? Її дочка, виходить? Та сама дитина, яка штовхалася всередині неї, коли я долонею до її живота торкався? Та сама, яка моєю мала стати? 

Мене прошибає, як удар блискавки. Ця дівчинка... Вона на мене схожа. Занадто. Адже я міг би просто списати це на випадковість, але справа тут не тільки в очах. Риси обличчя, ніс. У неї навіть ямочка на підборідді, як у мене.

Віра бере Лізу за руку, квапливо озирається і тягне її до автобусної зупинки. 

Я бачу, як вона нервує, немов відчуває, що за нею спостерігають.

А мене зараз немов струмом прошибає. Жахлива здогадка пронизує мозок. А чи варто було довіряти аналізам, які робили за вказівкою Марго? Що якщо вона вирішила мені таким чином помститися, забравши в мене те, чого я хотів найбільше на світі? 

- Льоха, - гарчу я, не відриваючи погляду від її спини. - Простеж за ними і дізнайся, хто вони такі.