Позашлюбна дитина генерального

Розділ 38.1. Олег.

—  Ян, я можу зайти? — обережно стукаю у зачинені двері.

Яна сидить там вже п'ятнадцять хвилин та не виходить. Підозрюю, що робить черговий на вагітність.

Здається, все, що відбувається зараз, це сон. Справжнісінький. Я стану батьком. Знову. І знову поза планом.

Дивлюся на свої руки й не можу зрозуміти — пальці справді трясуться чи це гра уяви? Відчуття ніби пульсує все тіло. У вухах, мов на повторі, лунає одне й те саме: «Я стану батьком, я стану батьком. Очманіти».

Мене так не підкидало навіть коли схожу новину повідомляла Марина. Ні, я не зовсім байдужим тюрбаном був із першою дружиною. Переживав, звичайно, щодо майбутнього батьківства, постійно думав та уявляв як це буде: як зможу взяти на руки маленьке дитя, як дивитимусь йому в очі, як розмовлятиму з ним.

Про Марину я думав в останню чергу. Напевно через те, що не любив її ніколи. Може й добре, що наша дитина не змогла народитися... Хто знає як ми зараз із нею жили б. Не дай боже, воювали б ще за батьківську опіку.

Смикаю плечима та розтираю долонями втомлене обличчя. Думки про втрачену дитину завжди віддають болем у грудях. Він не винен у тому, що ми з Мариною виявилися одне одному чужими людьми. Так випадково сталося.

Не можна жити спогадами. Не можна. Треба жити теперішнім.

Моя Янка вагітна. Я стану татом. Ми станемо батьками. У Тимура буде брат чи сестра. Отетеріти. Адреналін змушує серце битися частіше, легені завантажені на подвійну роботу — мають наситити  киснем усі органи.

У голові повна каша.

Щоб хоч якось заспокоїти вулкан, що вирує всередині, я намагаюся проаналізувати те, що зараз відчуваю.

Мені подобається ця новина? Так.

Я радий? Так.

Мені страшно? Чорт забирай, теж так. Я знаю, що таке втрата. Знаю, що таке невиправдані очікування. І я гадки не маю, що на нас з Яною чекає далі.

Хочеться взяти ключі, сісти в машину і, натиснувши педаль газу, «покласти» стрілку спідометра. На максимум. Нестись кудись ніччю автотрасою з тією ж швидкістю, з якою зараз по судинах біжить власна кров.

І так само сильно я хочу сісти на диван разом із Яною. Просто обійнятись і вдвох мовчати, подумки уявляючи наше подальше життя.

Зараз мені конче необхідно бути по той бік двометрового шматка деревини. Бути поряд із дружиною. Відчувати все, що вона. Боятися усього, що й вона.

Життя і так позбавило нас багатьох спільних моментів. Я не був поряд, коли народився Тимур. Я пропустив його перший скрик, перше «агу», не бачив перший крок і не знаю яким було перше слово.

Змішані почуття у грудях: у мене вже є син, але батьком я стану вперше. Такий от парадокс виходить. Якось так.

—  Яно, все добре з тобою? —  Ще раз повторюю питання. — Якщо ти не відповіси мені протягом хвилини, я винесу ці кляті двері.

Мене — дорослого мужика — страшенно лякає тиша, яка доноситься з того боку дверей. З Яною відбувається щось незрозуміле. І я не знаю, що можна з тим вдіяти.

В аптеці з нею трапилась справжня істерика. Вона плакала так, що навіть дівчина-провізор, яка стояла за прилавком з байдужим виразом обличчя, раптом прибігла до нас з пляшкою води та пропонувала заспокійливе.

Слова, що я поруч, що все буде добре, Яну аж ніяк не заспокоювали. Вона плакала й плакала без зупину. Прийшла до тями лише коли почула від робітниці аптеки, що своїми нервами може нашкодити майбутній дитині.

До дому ми їхали швидко. Мовчали обидва. Я міцно стискав її крижану руку. Не хотів ані на секунду відпускати. Хотілося її зігріти. Хотілося без кінця повторювати, що я поряд. Але боявся. Так, я боявся сказати бодай слово, щоб Яну не охопив новий панічний напад.

Щоб дістати з машини сплячого Тимура, довелося відпустити її руку. Ненадовго, як я гадав.

Яна стояла поряд. Чекала на нас. Від сліз туш сповзла з її вій та сірими смугами пофарбувала щоки. Губи покусані до крові. Я бачив, що вона тримається з останніх сил.

— Ще трохи, рідна. Я віднесу Тимура до ліжка, і ми про все поговоримо з тобою. Все буде гаразд, чуєш? — шепотів я їй, поки ми їхали в ліфті.

За якусь хвилину, поки мене не було поряд, Яна встигла піднятися на другий поверх і закрилася у ванній кімнаті. І ось уже двадцять хвилин сидить там одна та не вимовляє жодного звуку.

— Я зараз виб'ю ці двері, — кажу досить голосно, щоб вона точно мене почула. — Ян, будь ласка, відійди якнайдалі. Я не жартую.

Притуляюсь плечем до дверей, розгойдуюсь. Треба постаратися одним ривком вирвати її з петель.

Не встигаю дорахувати до трьох, як чую клацання замку, що відкривається. Завмираю як стовп та чекаю, затамувавши подих.

Ось це саме та мить. Зараз Яна вийде до мене з променистою усмішкою, зі сповненими радості очима та покаже заповітний тест на вагітність з двома яскраво-червоними смужками.

Ловлю себе на думці, що готовий схопити Янку на руки та кружляти годинами як герой якогось заїждженого романтичного фільму.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше