Розділ 24.2

Яна.

Швиденько хапаю сумочку та біжу на вихід. Вже біля порогу, вдягаючи пальто, згадую про рахунок за обід. Шукаю в сумці гаманець, сподіваюся, грошей мені вистачить. Та де він запропастився? Оце буде ганьба, якщо і рахунок величезний, а сплатити нема чим.

Ух. Знайшла.

— Дівчино, чи можна отримати рахунок за центральний столик? — звертаюся я до адміністраторки.

— Рахунок оплачений. Ваш супутник це зробив перед тим, як піти, — дівчина посміхається мені завченою посмішкою. Погляд абсолютно байдужий. Але це й рятує.

Почуваюся жахливою людиною.

— А. Так? Дякую, — не дивлячись, виходжу з ресторану.

Тільки-но опиняюся поза приміщенням, тіло пронизує сильний морозний вітер. Небо затягнуте сірими хмарами, хоча до того, як ми з Олегом сюди приїхали, воно було яскраво-блакитним та ясним.

У повітрі відчувається, що ось-ось підуть опади. Можливо поллє дощ, а може сипатиме сніг, чи все разом. Застібаю пальто та вище підіймаю комір. Втягую шию в плечі, щоб вкритися від вітру.

Холодно дуже. І не лише зовні, а й зсередини. Гордіїв вузол не тільки не розплутався, а навпаки затягнувся ще сильніше.

Якщо спробувати поставити себе на місце Олега, я навіть не уявляю, якою була б моя реакція на таку звістку. Живе собі людина звичайним життям і не знає, що його частка, його кровинка десь там собі народилася і росте. А потім стається вибух — познайомся, це твій син.

Сподіваюся, перебуваючи в такому неспокійному стані, Олег не сів за кермо позашляховика. А якщо й сів, то не потрапив у жодну аварію.

Думаю про нього та стою на місці. Не бачу ані машин довкола, ні людей. Не роззираюся навсібіч. Тож, коли мене раптом хапають за лікоть і кудись тягнуть, я від переляку навіть спочатку не опираюсь.

Все трясеться перед очима, ледь встигаю переставляти ноги. Від пориву вітру в ніс б'є знайомий аромат парфумів. Мене кудись тягне Тітов.

Страх та біль опановують почуття.

— Олегу, пусти мене, — він не реагує на мої прохання, — Олегу, заспокойся. Пусти мене. Мені боляче.

Ігнорує, поспіхом веде мене до свого позашляховика. Відчиняє двері та одним ривком саджає мене на переднє сидіння. Закриває в середині теплого салону. Обходить ззаду та займає водійське сидіння.

— Благаю, поговорімо, — в істериці прошу Олега звернути на мене увагу.

Хочу, щоби ми висловилися одне перед одним. Страшно бачити Тітова таким байдужим.

Він мовчки заводить машину, плавно рушає з місця та їде назад до офісу. Не реагує на мої схлипи, благання чи крики.

— Олегу, будь ласка.

— Замовкни, Яно! Просто замовкни, — єдине, що вимовляє він перед тим, як сховатися за дверима свого кабінету.

Мені нічого не залишається, як зайняти своє робоче місце.

«Просто підведися та піди до нього», — наказую я собі. — «Замок можна відкрити з цього боку, десь у столі є запасний ключ».

Поки нишпорю в шухлядах у пошуках заповітного ключа, до приймальні вдруге за день приходить Антоніна Федорівна.

— Яно, шеф у себе? Мені усього на хвилинку. Хай тільки гляне одним оком на нові розрахунки.

Поки я намагаюся зрозуміти, з яким саме запитом прийшла бухгалтер, вона вже стоїть впритул до дверей кабінету генерального директора та смикає за ручку. Ну дуже бойова та прудка жіночка, як бабуся в поліклініці, яка пролазить повз чергу, щоб «лише спитати».

— А чого закрито? Куди вже бос подівся? Я бачила у вікно, що ви нещодавно повернулися, — не вгамовується жінка та продовжує смикати нещасні двері.

— Антоніно, шеф зайнятий. Коли звільниться, тоді й прийме вас, — намагаюся вгамувати жваву бухгалтерку та відвести від дверей.

За моєю спиною раптом прочиняються двері та лунає суворий наказ Олега:

— Антоніно Федорівно, заходьте!

Наполегливій жіночці дістається від боса легка посмішка, мені — погляд, сповнений розчарування.

І знову зачиняє переді мною двері. Хоча раніше вони завжди були відчинені, а тепер ще й посилені замком.

Стою прямо, а от душа лежить долі та б’ється в істериці. Боляче, соромно, сумно, прикро. За нього, за себе, за нас. Почуття провини з'їдає живцем. Все, що я відчувала до цієї миті, здається, було легким нездужанням. Зараз під ребрами палає вогонь, який випалює все на своєму шляху. Зносить навіть цегляні стіни та залишає від них лише попіл.

Друга половина дня проходить у режимі ігнорування. Тітов приймає всіх відвідувачів, відповідає на дзвінки, але повністю ігнорує мою наявність та не зважає на мої робочі обов’язки.

Навіть сам готує каву. Шосту чашку за півдня. Я рахую.

Годинник показує шосту вечора, мій робочий день офіційно завершився. Раніше я йшла звідси лише, коли бос казав «На сьогодні все. Яно, ходімо додому».

Сьогодні звичного поклику не має. Я, певно, могла б просидіти до пізньої ночі в офісі, допоки Олег не згадає про мене і ми не поговоримо. Але я просто того не можу зробити. У мене є Тимур, є обов'язки як матері. Я маю забрати сина з тренування, маю привезти його додому, нагодувати, повчити домашні завдання і так інше.