Розділ 22.2.

Яна.

З пустотливою посмішкою Тітов швидко тікає до власного кабінету. Ось так просто все у нього: пограв у любощі-пустощі та собі далі пішов серйозно обговорювати з заступником головного бухгалтера витрати на майбутню корпоративну вечірку, що відбудеться аж під Новий рік.

А я просила його дотримуватися субординації. Як хлопчисько, їй-богу!

Електронна пошта офісу за ці дні встигла переповнитись, тож терміново сідаю її розбирати. По внутрішній лінії дзвонять охочі зустрітися з генеральним директором. І у кожного, звичайно, найважливіше питання, яке необхідно вирішити якомога терміновіше.

Нікому нема діла, що розклад Олега розписаний по хвилинах, що робочий день  боса теж має межі. Їм потрібно і хоч греблю гати. Вистрибни зі штанів, але знайди те єдине вільне віконце в розкладі, яке усім так потрібне.

Неможливо відірвати очі від монітора, а до вуха, здається, телефон вже майже приріс. Робочі справи поглинають мене настільки сильно, що ранкова чашка лате залишається стояти на столі непочатою, а як пішла до себе Антоніна Федорівна взагалі не пригадую.

З метушні справ мене вириває Олег. Він, як те чортеня з'являється з нізвідки біля мене та шепоче солодко на вушко:

— Яно Олександрівно, ви така сексуальна, коли обмахуєтесь цим договором. Дозвольте мені стати вашим опахалом, — та починає легенько дмухати на мою шию.

Шкіра миттєво реагує, малесенькі волосинки на шкірі стають дибки. Як добре, що вони сховані під одягом та Олег не бачить усієї картини мого збудження. Стискаю стегна мимоволі стискаються, ковзаю туди-сюди на стільці, не знаючи куди подіти тяжіння, що сконцентрувалося унизу живота.

Олег, звісно, задоволений власною витівкою. А мені, навпаки, хочеться сповзти під стіл, сховатися від нього. Бо я вже не маю ані сил, ні витримки. Прагну його тілом і душею.

Я безхребетна занепала жінка.

— Припини! — гарчу через стулені губи.

Мені ніяково від самої себе. Ще жоден чоловік не викликав у мене так багацько безсоромних думок.

— Не хочеш, як хочеш, — тисне плечима Олег і швидко відходить від мене. — Яна Олександрівно, — звертається вже офіційно, — ви на сорок хвилин відстаєте від графіка. Ми й досі не обговорили з вами розклад на наступний тиждень. Вимагаю, щоб ви негайно перейшли до мене в кабінет і виконали свої посадові обов'язки.

Ну от як йому вдається це робити? Як за дві секунди можна отак закритися та перетворитися знову на холодного та вимогливого начальника? Я, до прикладу, взагалі так не можу. Уявлення не маю як взагалі можливо відключити свої почуття. Я завжди кожний рух, кожну інтонацію пропускаю через себе.

В моїй голові справжній хаос, я не можу вимкнути страх, що сидить в грудях. Не можу вимкнути голову, щоб просто взяти та врешті-решт поговорити про наболіле з Олегом.

Всередині мене постійно ведуть боротьбу дві особи, дві протилежні дівчини з однаковим ім’ям Яна.

Одна — розумна та розважлива, яка попри страх, хоче якнайшвидше позбавитись важкого тягаря з душі. Друга — справжня боягузка, що боїться будь-яких змін, і вважає, що таємницям минулого краще лишатися в минулому. Адже чим погано те, що Олег не знатиме, що в нього є син? Чим загрозливо те, що вони з Тимуром продовжать гарно ладнати одне з одним, не знаючи, що є ріднею?

«Це погано, бо я знатиму про це і буду постійно гризти себе за мовчання» — подумки відповідаю на свої ж питання.

Встаю з-за столу.

Все. Прямо зараз йду та все йому розповідаю.

Роблю сміливий крок до кабінету Олега. У руках, як завжди, тримаю блокнот та ручку. Смикаю за ручку дверей.

Згадую, що забула на столі планшет. Вагаюся секунду.

Ну і грець з ним.  Якщо зараз я повернуся, то знову знайду якусь поважну причину, щоб в черговий раз відтягнути вкрай важливу розмову.

Щойно перетинаю поріг Олегового кабінету, все, що є у мене в руках, летить на підлогу.

Тітов сміливо притискається до мене всім тілом. Руками міцно обіймає за плечі, дихає важко в потилицю.

— Попалася, зайчику! — знову цей його оксамитовий шепіт пестить мені вухо.

Знову мурашки біжать по тілу, щойно гаряче чоловіче дихання огортає шию. Так ніжно і тепло… Так розбурхує уяву. Прикриваю очі, бо не можу нічого з собою вдіяти.

Про що я там мала намір поговорити?

— Олегу, я… — намагаюся чинити опір спокусливому босу, починаючи свою розповідь.

Проте мене перебивають…

— То ось чому ти так наполегливо вимагаєш розлучення? Так, Олегу? Заради цієї вертихвістки ти викидаєш чотири роки нашого шлюбу на смітник? — дзвінкий жіночий голос лунає за нашими спинами неначе гроза.

На мене немов відро крижаної води вивернулося. Начебто…

Руки Олега миттєво полишають моє тіло.

І стає так холодно.