Розділ 22.1.

Яна.

Сьогодні перший робочий день після лікарняного, а ще перший спільний робочий день після початку наших з Олегом стосунків. Ми встигли з ним поговорити на цю тему, бо у стінах офісу повинні поводитися як професіонали — суто як керівник та його підлегла.

Тітов наче зі мною згоден, взагалі без питань. Але в тому-то й проблема. Він завжди так робить. Спочатку погоджується, а потім все одно робить по-своєму.

Я казала йому не приїжджати до нас, поки ми з Тімом хворіємо, що не варто кожен раз  ризикувати своїм здоров'ям. Олег ніколи в телефонній розмові не сперечався зі мною, говорив, що розуміє все, а ввечері вже стояв на порозі моєї квартири зі свіжими ласощами.

Тож практично щовечора, допоки я була на лікарняному, Тітов провів у нас вдома. Приїжджав стомленим і голодним, тож ми з сином обов’язково годували його смачною вечерею, постійно балакали та сміялися.

Ми з Олегом теж часу не гаяли — багато обіймалися та навіть крадькома цілувалися.

Єдине, чого я весь час не дозволяла Олегові робити, так це залишатися у нас із ночівлею. Попри всі його сумні усмішки, жалісливі очі та щемкі розповіді про те, який він стомлений і як довго добиратися поночі до своєї квартири.

По-перше, тому що у моїй квартирі немає вільного дивана, а отже спати він зміг би лише або зі мною, або з Тимуром, або на підлозі. По-друге, допоки залишається з мого боку певна таємниця, переходити до спільних ночівель з Олегом я не готова. Тож краще нехай кожен з нас лишатиметься виключно у своєму окремому ліжку.

Прокинувшись вранці, я чітко усвідомила — сьогодні саме той день. Сьогодні я все розповім Олегу. Я втомилася його проводжати пізньою ніччю додому, втомилася сумувати та переживати: чи він доїхав, чи не сталося якогось лиха по дорозі. Де наше не пропадало, але сьогодні батько обов’язково дізнається усю правду про власного сина.

Відчиняю вікно у кабінеті Олега, щоб впустити трохи ранкової свіжості. Олег ось-ось прийде.

Дуже хвилююсь, чи не образився він.

Вранці Олег запропонував забрати мене з дому, щоб разом поїхати на роботу. Але я йому відмовила.

Наступного разу точно погоджуся, правда якщо той наступний раз взагалі буде. У чому я дуже сумніваюся. Після правди, яку почує Олег від мене сьогодні, я гадки не маю що з нами взагалі буде.

Ставлю чашку ароматної чорної кави на його робочий стіл та йду за водою, щоб полити тутешні квіти. За два тижні, що мене не було, про них схоже ніхто так не згадав. Бідолашні фікуси, навіть листя попускали додолу від такої тривалої посухи.

У приймальні практично ніс до носа стикаюся з тим, на кого так сильно чекала. І як тільки-но ми з Олегом опиняємося в радіусі метра одне від одного, моє серце розганяється до сотні ударів за пів секунди, ніби воно болід на швидкісній трасі.

— Доброго ранку, Олегу…, — погляд уловлює якийсь рух за плечем боса, тож я поспіхом додаю: —  Олегу Юрійовичу!

— Доброго, Яно. Ви сх…

Швидко ляскаю віями, щоб непомітно просигналізувати Олегові про загрозу за спиною. Смикаю ледь помітно головою та намагаюся виряченими очима всіляко натякнути босу, щоб він дотримувався обумовленої дистанції. Бо за ним стоїть головна пліткарка офісу —  заступник головного бухгалтера Антоніна Федорівна.

За її три останні візити до приймальні я встигла дізнатися багато особистої інформації про кожного тутешнього чоловіка: хто одружений, хто розлучений, хто та з ким спить, а на кого із чоловіків ні в якому разі не треба не дивитися.

Про мого безпосереднього начальника Антоніна Федорівна тактовно промовчала, а сама запитувати в неї про Олега я не ризикнула, щоб зайвий раз не викликати в такої уважної жінки жодних підозр чи не давати нових приводів для пліток.

— Доброго ранку, Антоніно Федорівно! Ви до Олега Юрійовича щось сьогодні раненько. І навіть без попередження, — вигукую я від хвилювання досить голосно, бо хижа посмішка та грайливий погляд Олега, закляклий на моїх вустах, не обіцяє нічого доброго.

Тільки після цієї репліки Олег розуміє, що ми у його приймальні не самі. .

— Яно, ви дуже завзятий працівник. З самого ранку і вже на своєму робочому місці, без жодних запізнень. Можна мені каву. Будь ласка, — з тією ж хтивою усмішкою вимовляє Тітов, дивлячись вже мені прямо в очі.

На останок підморгує, і лише потім стає серйозним.

— Кава вже чекає на вашому столі, Олег Юрійович, — обережно відповідаю я.

— Вже? Як цікаво, — здивовано перепитує Олег, перш ніж обернутися до своєї ранкової гості. — Добрий день, Антоніно. З якого приводу така нетерплячість?

— Корпоративна вечірка на носі, Олег Юрійович, — весело доповідає бухгалтер.

— Яка ще вечірка?

Олег губиться від неочікуваної теми розмови.

— Новорічна! — вигукує радісно Антоніна.

Вона саме та людина в компанії, яка відповідає за проведення усіх службових корпоративів, святкових заходів та ювілеїв. Вона —  та, хто кожного разу вибиває у керівництва на все це чималі кошти, та ще й наперед.

І судячи з її щасливого виразу обличчя, жінка насправді кайфує від того, що їй доводиться робити у додатковий від основної роботи час.