Розділ 21.2.

Яна.

Слідом вибухає дзвоном мобільний телефон Тітова.

— Це президент клубу, не можу ігнорувати його, — Олег цілує мене в лоба і відходить до кухні розв'язувати робочі питання.

Я ж йду відчиняти двері тому, хто так наполегливо тисне на дверний дзвінок. Навіть у вічко дивитися не має сенсу. У моїй сім'ї тільки одна людина завжди така нетерпляча та вперта.

— Привіт, мамо! — вітаюся я, тільки-но відчинивши двері.

Розстебнута чорна шуба, під якою видніється бордова сукня, дуже пасує матері за кольором. Ноги взуті в модні невисокі чобітки з невеличким каблуком. Ідеально рівне волосся та неяскравий, проте доречний макіяж.

Моя мати, як завжди, має просто бездоганний вигляд.

— Яночко, донечко, чому ти не відповідаєш на мої дзвінки? — мати не чекає на запрошення та одразу проходить до квартири. — Я стільки разів тобі дзвонила. Якби не Тимурчик, то ми з Матвієм так і не знали б, що ти теж занедужала. Ось тримай.

Мама прямо біля вхідних дверей починає діставати фрукти з пакета та передає їх мені.

— Тут дід накупляв вам із Тимуром усіляких вітамінів: апельсини, мандарини, лайм, ківі та цей як його… О, згадала! Це фейхоа.

Фрукти, фасовані у прозорі пакети, ледь поміщаються у мене в руках. Боюся навіть поворухнутися — не те щоб розвернутися та понести усе це на кухню — вітамінні дарунки от-от попадають на підлогу.

Так і стою не рухаючись, поки мама продовжує розповідати, що принесла.

— А це пакет із ліками. Тут все, що наказала нам купити сусідка Раєчка. Ти, сподіваюсь, ще пам'ятаєш, що вона лікар. Вона знає як треба правильно лікуватися.

Закочую очі до стелі.

— Мамо, вона травматолог.

Мене завжди дивує материна впевненість, що якщо людина закінчила медичний університет, то обов’язково повинна знати і як лікувати нежить, і як зрощувати поломану кістку, і як прибирати камінці в нирках тощо.

А лікувати пацієнта за переказаними симптомами у телефонному режимі, то взагалі суперсила, якою людина з медичною освітою має володіти за замовчуванням.

— то й що? Лікар він і в Африці лікар. — змахує рукою на мене мати. — Не сперечайся, Яно. У жовтому пакеті десь листок із призначеннями, що, коли та у якому дозуванні приймати.

— Мамо, не треба так перейматися. В мене вже є призначення від лікаря. Швидка зранку приїжджала.

— Ой, та я знаю ці швидкі. Нічого не зроблять, накричать за виклик та відправлять одразу до терапевта. З ними ще сил треба мати, аби щось путнє витрусити, — не піднімаючи голови, мати продовжує шарудіти пакетами. Здається, вони з татом Матвієм винесли пів магазину. — Ось тільки недавно Раїса викликала собі швидку допомогу. Тиск стрибнув угору…

— Мамо, — роздратовано вигукую я. Я вже не відчуваю рук від ваги усього, що мати змусила мене тримати. — заспокойся, будь ласка. Все мені правильно призначили. Олег за всім простежив.

Мама миттю перестає перебирати вміст пакетів та стає прямо. Дивиться на мене уважно примруженим поглядом.

— А Олег — це?

— Олег — це я. Доброго дня! — Тітов махає рукою, з'являючись у коридорі з боку кухні. — А ви, судячи з кількості привезеної провізії, мати Яни? Дуже приємно з вами  познайомитись. Не стійте на порозі, проходьте на кухню.

А потім тихенько шепоче мені:

— Все нормально? Я не надто захопився гостинністю у твоєму домі?

— Д-д-дякую, — бурмочу я у відповідь.

Я трохи перебуваю у шоку від такого несподіваного та раптового знайомства своєї матері та Тітова. Ми ж навіть на побачення сходити не встигла, а тут таке.

— Я зараз дідові зателефоную, аби теж піднявся. А то він залишився в машині чекати, а тут такі новини, — мати збентежено споглядає на Олега, що так раптово з'явився перед нею.

Чоловік у моїй квартирі. Не Андрій.

Вона, певно, в не меншому шоку, ніж я.

Олег забирає у мене з рук усі фрукти та відносить їх на кухню. Я швидким кроком його наздоганяю. Мати встигає відволікти Тимур, який щойно визирнув з дитячої кімнату.

Привітавшись з бабусею, Тимур одразу ж тягне її до свого столу, щоб похизуватися новим конструктором.

— Олегу, вибач, — сором’язливо виправляю комір його сорочки. — Я гадки не мала, що моя мати має приїхати.

Він ніжно охоплює мої зап’ястя своїми руками.

— Не хвилюйся ти так. Ми всі дорослі люди. Єдине, що я з вами вже посидіти та чаю попити не зможу. Треба вертатися до офісу, за годину відбудеться термінова нарада всього керівного складу. А мені б не завадило ще потрапити до себе та переодягнутися. Після яєшні кілька плям на сорочці лишилося.

— Добре.

Несміливо обіймаю Олега. Втикаюся носом у його груди.

— Дякую тобі. За все.

Щойно Тітов полишає стіни моєї квартири, мати одразу сипле запитаннями.

—  Ти нічого не хочеш розказати, Яно?