Розділ 21.1.

Яна.

Вже годину Олег і Тимур змагаються в ігрову приставку. Я лежу на ліжку сина та спостерігаю за ними. Голова швидко втомлюється від їхніх вигуків, гучного музичного супроводу гри та додаткових звуків руху.

Вирішую повернутися до своєї спальні та не заважати їм. Краще у себе в тиші починаю книжку. Не електронну, а звичайну паперову. Якраз така лежить в мене на тумбочці близько пів року і чекає, коли я врешті-решт до неї доберуся.

Дотепер пам'ятаю той день, коли йшла з роботи й раптом у голові промайнула божевільна думка  — хочу прочитати щось із сучасної літератури. Швиденько зайшла до найближчої книгарні й купила те, що мені порадила прочитати мила дівчина-консультант.

Це виявився любовний роман вітчизняної авторки, з позначкою вісімнадцять плюс. Дуже цікаво, що ж там ховається за тим плюсом.

Нарешті відкриваю першу сторінку.

«Твій чоловік сидить у барі зі шл…» — початок мене дивує, але не відлякує. Тож продовжую читати далі.

Сюжет захоплює мене настільки, що я відриваюся від сторінок роману тільки, коли мій сечовий міхур починає волати, що вже негайно треба його спустошити. Я ж стільки кухлів чаю  сьогодні випила, що просто неможливо так довго все тримати в собі.

Розгорнуту книжку змістом донизу залишаю лежати на ліжку, а сама мчу до заповітної кімнати з фаянсовим другом.

Хух, ледь встигла.

Поки мию руки, розглядаю себе у дзеркалі. Колір обличчя все ще сіро-зелений, вже видно прищ на щоці. Мерзотник. А от в очах, на диво, присутній яскравий блиск. Давно я не бачила, щоб мої зіниці так горіли. От що не кажіть, а закоханість дівчатам таки до лиця.

Треба ще перевірити, чим там зараз займаються Олег та Тім. Комп’ютерні ігри — це, звісно, весела розвага, але домашні завдання робити все одно треба. Тип паче коли хворієш і нові теми ніхто не прийде до тебе додому і не пояснить.

— Ого, нічого собі яку ти літературу почитуєш, — з пустотливою усмішкою запитує в мене Олег, коли я проходжу повз власну спальню.

Зупиняюся миттю та озираюся. Тітов тримає в руках ту саму книгу. От лихо! І сором! Ну чого я не сховала її під подушку? Ще й двері не зачинила.

— Не всі можуть читати Ніцше чи Гемінґвея, — я намагаюся не показувати як сильно соромлюся наявної книжки, і впевнено крокую до нього, — Дай її сюди.

Намагаюся вихопити книгу з чоловічих рук, але спроба провалюється. Реакція в Олега відмінна. Він одразу ховає примірник хтивого роману собі за спину. То праворуч, то ліворуч тягнуся руками, але нічого не виходить. У Тітова руки, виявляється, не лише сильні, а й довгі.

Наше протистояння більше схоже на гру, аніж на справжню боротьбу. Зрештою Олег підіймає книгу в себе над головою, і мені доводиться підстрибувати, аби хоч якось дістатися до неї. Стрибаю і так і сяк, але не вдається. Роблю ще одну спробу, але невдало приземляюся на килим.

Стопа підвертається, і щоб не впасти як мішок з картоплею я хапаюся за Олегові плечі. Вдвох втрачаємо рівновагу та падаємо на ліжко.

— Ой! — виривається з мого рота в цей момент.

Час ніби зупиняється. Ми з Олегом вдвох на моєму ліжку. У дуже-дуже двозначному положенні. Олег на матраці, а я зверху на Олегові. Мої руки в нього на плечах, його долоня —  у мене на попереку.

Якби Олег не продовжував тримати книгу над головою, то можна було б подумати, що...

А що як нас зараз побачить Тимур?

Хутко вихоплюю книгу та перекочуюся на бік, похапцем встаю з ліжка. Перевіряю майку та шорти, пригладжую скуйовджене волосся.

Сподіваюся, Тітов нічого такого не подумав.

— А можеш ще раз отак нахилитися? Звідси такий гарний ракурс, —  низькі інтонації в голосі Олега змушують мене випрямитися мов по лінійці.

Озирнувшись бачу, що він вже встиг влаштувався зручніше на моїй ковдрі. Закинув руки за голову і хтивим поглядом споглядає на відкриті ділянки мого тіла. Досліджує прискіпливо шию, руки, живіт та навіть коліна.

— Ти можеш думати про щось іще, окрім того, щоб роздягнути мене?

Спалахую як той сірник від іскри, і не вигадую нічого кращого, аніж кинути в нього книгою, яку я так відчайдушно ще секунду назад намагалася вихопити. Нехай трохи притримає коней та охолоне жеребчик.

— Ні! — Олег впевнено ловить книгу, що летить прямо на нього, та з особливою насолодою продовжує візуальний огляд кожного міліметра моєї шкіри.

А я ще й без бюстгальтера перед ним стою. От холера!

На щастя, палати під пильним поглядом блакитних очей Тітова мені доводиться недовго. Нашу жартівливу перепалку-флірт переривають два коротких дзвінки у двері.