Розділ 20.2.

Яна.

— А як це, коли бачиш усіх зіркових гравців футболу щодня? — питає в Олега Тимур, закінчивши мордувати червоний овоч трохи тупим ножиком.

Голос сина змушує мене відступити на крок. Притискаюся спиною до стіни, щоб мене не помітили, і уважно слухаю чоловічу розмову цих двох.

— Знаєш, коли бачиш тих дурнів так часто, то вони перестають бути кимось особливими. Для мене вони звичайні люди, такі як я чи ти. Вони так само як і ми їдять, стрибають, бігають, сидять на унітазі чи то ходять роботу. Лише через те, що їх частіше за нас показують по телевізору, здається, що вони нібито кращі. Але це омана.

— А чого ти з ними не бігаєш?

Скільки разів я хотіла поставити Олегові те саме запитання, одному богу відомо. Але, зрештою, чомусь так і не наважилась розтулити рота. Як добре, що хоча б син у мене такий розумний. Весь в матір!

Гаразд, гаразд, — закочуючи очі, я подумки звертаюся подумки до власного сумління. — Розум Тімові все ж дістався від батька, визнаю.

— На жаль, Тимуре, я більше не можу бігати.

— Чому? — стурбований голос дитини

Я визираю зі свого так званого укриття, щоб подивитися на Олега. Він поливає оливковою олією скляну тарілку, в яку Тимур кинув усі нарізані овочі.

Погляд Олега зосереджений, обличчя серйозне. Наче він не з семирічкою веде розмову, а з самим президентом.

— Колись я бігав по футбольному полю, разом з іншими гравцями. У нашої команди був один з тих матчів, коли кров з носа, але треба здобути перемогу. Разом із суперником ми бігли за м'ячем, намагалися перехопити його одне в одного. Загалом звична справа. Ми продовжуємо бігти й в один момент просто зіштовхуємося. Суперник мій впав на спину, перекрутився на траві та побіг далі, а я… вже не піднявся, бо невдало приземлився на власну ногу, —  з усміхненим жалем, Олег голосно зітхає. —  Якщо коротко, то моя стопа вивернулася не в той бік, і я отримав перелом малогомілкової кістки та частково порвав і розтяг зв’язки гомілкостопи. Робили складну операцію, — Тітов вказує пальцем на місце травми на лівій нозі. — Тепер у мене тут одинадцять титанових гвинтів. І бігати з ними довго взагалі не бажано.

— Круто! — захоплено вигукує Тім, не одразу розуміючи, що радіти травмі то не добре. Але він одразу виправляється: — Тобто зовсім не круто, що ти не можеш більше грати у футбол, але круто, що ти тепер як Залізна людина чи Росомаха з тими гвинтами.

Порівняння з супергероями дуже веселить Олега.

— Ха-ха. З такого боку я ще не дивився на себе.

Сміх Олега передається і Тимурові. Вони вдвох голосно гиготять одне з одного та ледь не забувають про їжу, яку збиралися приготувати.

— Агов, Тіме, треба хутчіше збивати яйця, — схаменувшись, скеровує дитину Олег. — Сковорідка вже добряче нагрілася.

Я продовжую споглядати за ними з коридору. Не хочу навіть підходити.

Це наче якесь фантастичне марево. Чи фільм. Тимур такий захоплений буденною справою. А поряд із ним Олег. Вони вдвох виливають яєчну суміш на пательню, посипають подрібненою зеленню. Труть сир, ріжуть помідори, теревенять.

Просто ідеальне родинне возз’єднання. Якби ж я тільки-но наважилась їм сказати…

Не можу більше стримувати емоцій, сльози рясними краплинами біжать по щоках.

—  Ти дуже крутий, Олегу. Я б хотів, щоб у мене був тато, схожий на тебе, — поглянувши на Олега, раптом ні з чого видає Тимур.

Мене миттю згинає сильним та моторошним кашлем, моє місцеперебування одразу стає відомо хлопцям. Вони одночасно повертають голови та дивляться прямо на мене.

За гучним кашлем вдало ховається справжня причина моїх сліз, а ще це заважає Олегові дати хоч яку відповідь моєму синові. Тобто, нашому синові.

Ні, все ж моєму… допоки правду знаю лише я.

Нестерпно стояти та розуміти, що Тім говорить такі слова, по суті, незнайомцеві, але фактично є його справжнім батьком.

І я — головна причина того, що вони про цю «суттєву» дрібничку навіть і не здогадуються.

— А ось і мама прийшла.

Олег подає мені склянку з теплою водою, щоб я могла змочити собі горло та полегшити напад кашлю.

— Дякую, — єдине, що я спромагаюся вимовити.

Дивлюся то на сковорідку, то на стіл, то куди завгодно, аби тільки не в очі цим двом чоловікам.

Якщо ми перетнемося поглядами, вони точно зрозуміють, що я від них щось приховую.

— Повертайся в ліжко, мамо. Ми зараз туди тобі принесемо обід, — командує Тім, щойно мої легені заспокоюються.

— Не треба. Я тут разом з вами їсти буду.

Олег з Тимуром відводять мені найпочесніше місце за столом — на кухонному дивані. Я мовчки спостерігаю за тим, як син займається сервіруванням столу: розставляє тарілки, кладе виделки, грюкає мискою салату, розміщуючи її точнісінько по центру.

Олег ділить на три частини приготовлену яєчню. Запах стоїть неймовірний, аж слина збирається в роті.