Розділ. 20.1.

Яна.

Здається, до моєї хвороби причетні не лише віруси, а й нічне безсоння та постійний стрес. Бо коли я прокидаюся після трьох годин міцного сну, то одразу відчуваю як сил в організму значно більше, ніж було до того.

Я навіть спромагаюся встати з ліжка без жодних запаморочень чи задушливого кашлю. Скидаю з себе мокру нічну сорочку, та вдягаю улюблений махровий халат. Беру з шафи чисту майку і шорти та прямую до ванної кімнати. Треба якнайшвидше прийняти душ, бо, здається, від мене смердить за кілометр.

Але коридор мене дивує підозрілою тишею. А де всі? Куди подівся Олег та Тім?

Обходжу всю квартиру у пошуках бодай когось. На кухні нікого, у кімнаті сина теж. Я навіть визираю на балкон та заглядаю між старих коробок, щоб пересвідчитися в тому, що вдома нікого не має окрім мене.

Нікого.

У грудях миттєво з’являється тривожне передчуття, кінцівки крижаніють від однієї лише думки…. Раптом сталося найстрашніше? Невже Олег забрав від мене Тіма?

Швидким кроком іду назад до своєї спальні та шукаю під ковдрою мобільний телефоном. Потрібно їх знайти. Я маю якомога швидше відшукати їх. Він не міг відвезти мого сина кудись далеко. Просто не міг.

Агов, Олегу, та візьми ж ти телефон до рук! Присягаюся, якщо ти хоч щось зробиш Тимурові, то я… Я тебе голіруч…

— Та щоб тебе! — гніваюся я, слухаючи автовідповідач Тітова.

Клацання замку на вхідних дверях змушує мене зачаїтися. Мені ж не примарився звук? Не дихаючи дивлюся на поріг квартири.

Щойно у передпокої з’являються усміхнені Олег та Тимуром, у мене починають тремтіти коліна. В куточках очей збирається солона волога.

Тут. Вони тут. Мій син тут. Він нікуди його не забрав. Вони нікуди не поїхали.

Просто про щось весело теревенять, тримаючи у руках величезні пакети з продуктами з супермаркету, який знаходиться за десять хвилин ходьби від нашого будинку.

Син цілий та неушкоджений, та навіть, здається, щасливий. З моїх грудей виривається полегшене, хоч і важке зітхання. Неначе затісний корсет у грудях репнув і я врешті можу нормально дихати.

Не забрав. Олег його не забрав у мене.

Притискаю долоню до грудей, слухаючи як калатає перелякане серце

Тім все ще зі мною.

— О, мамо, привіт. А ми тут до магазину ходили, стільки всього купили. Олег подарував мені конструктор. Електронний, уявляєш? — Тім намагається якомога швидше зняти черевики та куртку.

— Спершу пакет на кухню віднеси, чемпіоне, — усміхнено гукає його Тітов.

Мої брови злітають догори у німому запитанні до чоловіка, що стоїть переді мною.

«А що, власне, тут діється?»

Проте Олег, як і усі чоловіки, традиційно ігнорує будь-які натяки, якщо вони непроголошені вголос. Спокійно знімає свої шкіряні туфлі, вішає пальто на гачок, одночасно цікавлячись, чому я блукаю по хаті мов привид.

— Тобі ж лікарка чітко сказала, що треба лежати.

Теплий погляд Олега мене спантеличує та заганяє у глухий кут. Я, як завжди, починаю ніяковіти перед ним, забуваючи про недавній гнів. Одразу хочу схрестити ноги та не знаю куди подіти руки.

На щастя, зараз у мене в руках є чистий одяг, який я одразу притискаю до грудей.

— Мені треба вмитися, — тараторю, розвертаючись до ванної кімнати.

— Ти впевнена? — турботливо перепитує він, а вже через секунду грайливо підморгує. —  Раптом стане зле, гукай. Буду радий тобі допомогти.

Щоки миттю спалахують від сорому. Перелякано озираюся на Тіма, який бігає поряд. Хочеться жбурнути в Олега чимось важкеньким. Знайшов місце, де свої сороміцькі жарти вставляти.

Син, на моє щастя, не звертає жодної уваги на слова мого боса та жваво тягне свій пакет з продуктами на кухню.

— От дурень, —  тихенько лаюся я на Олега, розвертаючись до ванної кімнати.  

Знаю, що він, скоріш за все, мене чудово чує. Хай знає, що я насправді про нього думаю. Ну хіба так можна поводитися, коли дитина поряд? Зовсім знахабнів зі своїми жартами.

Змивши зі шкіри липкий піт, я починаю відчувати себе мов нормальна людина. Навіть настрій одразу повзе в гору, а чисте волосся дарує не аби яке полегшення скроням, які потерпали від сильного тиску.

Чищу ретельно зуби та поспіхом вдягаюся у чисту білу майку та сірі домашні штани. Цікавість жене мене до хлопців, що вже щось розшумілися на кухні.

Навшпиньках тихесенько крадуся коридором туди.

Те, що я бачу, визирнувши з-за кутка, змушує мої очі наповнитися солоною вологою. Я неначе у паралельний всесвіт зазираю, де тато з сином вдвох пораються на кухні.

Олег стоїть біля газової плити у моєму фартуху у квіточку, ставить сковорідку на вогонь. Поруч із ним стоїть Тимур та зосереджено ріже скибками на дерев’яній дошці помідори. Вони готують щось схоже на омлет чи яєчню з беконом та салат зі свіжих овочів, якщо я правильно розумію наявний перелік продуктів, що лежить на стільниці.