Розділ 18.

Яна.

—  Зникне необхідність платити за житло, і не треба буде возити Тіма по пів дня на інший кінець міста до твоїх батьків. Моя квартира до них набагато ближче розташована, ніж та, де ви зараз живете.

— Андрію, почекай, — тихим голосом намагаюся зупинити Андрія.

Я бачу, як він нервує, на емоціях пропонуючи це. Я помічаю, як сильно він стискає в руці виделку.

Ця пропозиція цілковитий експромт.

— Яно, та чого чекати? Ми вже два роки зустрічаємось, з Тимуром в нас теж гарні взаємини. Зараз чудова нагода нам перейти на новий щабель стосунків, так би мовити, зробити їх ще більш серйозними та офіційними.

Я мало не захлинаюся водою, коли чую з вуст Андрія згадку про «офіційність». Незрозумілий острах сковує моє тіло.

— Так, можливо, я пропоную це досить неочікувано та спонтанно, бо надто сильно тебе ревную. — Самсонов змочує горло ковтком соку.

— Андрію…, — знову намагаюся його зупинити, та хто б мене слухав.

— Останні місяці я почав більш активно виявляти до тебе увагу, проте це не через те, що мені не подобається, що ти працюєш помічницею Тітова. Тут я сам винен, бо це я порадив тобі спробувати піти до нього на співбесіду. Якби я з самого початку розгледів, як він дивиться на тебе, то ніколи не підпустив би тебе до нього.

— Ніяк він на мене не дивиться, — поспіхом заперечую я.

— Яно, якби Олег дивився на тебе суто як на співробітника, я б і слова не мовив… Але є, що є. — Андрій знизує плечима та знову тягнеться за соком. — В ідеалі, звичайно, мені хотілося б, аби після переїзду ти пішла з цієї роботи. Коли з нашого життя зникне джерело моїх невпинних ревнощів, ми нарешті зможемо повернутися до тих стосунків, які в нас були раніше. Спокійні та врівноважені.

Андрій на кілька секунд замовкає. Робить великий ковток повітря, та повільно видихає. Схоже, наступні слова даються йому найтяжче:

—  Але я не наполягаю на тому. Прийму будь-яке твоє рішення. Якщо бажаєш і далі там працювати, то я мовчки погоджуся і влаштовувати нових суперечок не стану. Я просто намагаюся донести тобі свої почуття.

— Андрію, зупинись, будь ласка. Я ще не дала згоди на переїзд. Я в принципі ще нічого не встигла тобі сказати.

— Ти відмовляєшся від моєї пропозиції? — насупившись, перепитує Самсонов.

— Послухай.

Я намагаюся дивитися прямо на Андрія. І поки я в його зіницях бачу своє перелякане відображення, всі слова ніби стирчать у гортані мов кістка. Намагаюся її проковтнути за допомогою води, але нічого не виходить.

Зрештою я все ж відводжу погляд убік. Фокусуюсь на порожньому столику за спиною Самсонова, збираюся з силами.

 — Я не можу погодитися на переїзд до тебе, Андрію, як мінімум з тієї причини, що ніяк не вплине на твої ревнощі. Справа тут зовсім не в Тітові чи його поглядах. На мене може глянути не так будь-який чоловік — умовний Гнатюк чи Івасюк.  Неважливо. Адже справа не в них, а в мені, правда? Ти втратив впевненість у мені. Я права? Та що там казати, я сама в собі зараз взагалі не впевнена. Це щира правда. Мені дуже добре з тобою, Андрію, але я не готова до такого кроку, як спільне житло. Мені зручно жити з сином. То ж я думаю, що нам не варто переходити цю межу.

— Невже ти не хочеш більшого?

Негативно хитаю головою

— Пробач, — в мене на очах бринять сльози.

— Це через Тітова? Він тобі подобається? — питає суворо Самсонов, підсуваючись ближче до столу. — Дай чесну відповідь.

— Андрію, будь ласка. Я ще раз наголошую, що Тітов тут ні до чого, справа лише в мені. Я заплуталася і хочу лишити все як є.

— А якщо я хочу більшого, Яно? Хочу ще  більше нас?

— Вибач мені... — я намагаюся мужньо витримувати цю розмову, але сльози все одно котяться по щоках. Я не хочу робити Андрієві боляче. Не хочу, і ніколи не хотіла.

Але зараз доводиться.

Попри мою відмову, Самсонов поводиться як справжній чоловік. Щойно він бачить мої мокрі щоки, то одразу подає мені серветку.

— Андрію, я дуже тебе ціную. Я люблю тебе, бо ти близька мені людина. Але я справді не готова до того, що ти пропонуєш. І не хочу, щоб через мою невизначеність ти руйнував себе ревнощами, дратівливістю, гнівом. Я не хочу, щоб ти кожного дня нервував через мене.

Якийсь час ми мовчимо. Просто дивимося одне на одного та не проголошуємо ані слова. Здається, кожен з нас розуміє, до чого йде ця розмова.

Я не можу зважитись на це.  Не можу поставити крапку на нас. Я боюся зробити йому боляче. Андрій насправді чудовий чоловік, він заслуговує на те, щоб його теж кохали. Я не хочу його кривдити. І не хочу після розриву лишитись сама. Я боюся залишати його одного, але й з ним все разом нам не бути.

Не після цієї розмови.

Ні, я не можу.

Мені не сила.

— Мабуть, нам варто відпустити один одного? — зрештою Андрій бере на себе найважчу частину нашої сьогоднішньої розмови.