Розділ 17.

Яна

— Як день минув? — цікавиться Андрій, щойно ми від’їжджаємо від офісу футбольного клубу.

— У метушні, — стомлено відповідаю я.

Не повертаючись до нього, розглядаю в бічному вікні вогні машин, що проносяться повз нас, і неонові вивіски магазинів, що горять на будинках.

Не хочу зараз розмовляти. Мені необхідно трохи побути наодинці з власними й своїми думками. Треба морально підготуватись до серйозної розмови, що попереду чекає на нас.

На щастя, Андрій вловлює мій мовчазний настрій і до самого ресторану не намагається більше мене розговорити.

Для вечері він обрав невеликий ресторанчик «Верде» у самому центрі міста. Я тут ніколи не була, але, проходячи повз, щоразу зазирала крізь панорамні вікна на їхню залу, що потопає у  зелені. Вікна закладу виходять на головну площу міста. Середнє за розмірами приміщення  всередині має цегляні фактурні стіни, пофарбовані у світлі кольори, дерев'яні столи, плетені крісла, мох і точково виставлене світло. Таке собі змішання стилів: еко та лофту.

На вході нас вітає усміхнений адміністратор у чорно-білому костюмі з емблемою ресторану.

— Столик зарезервований на Андрія Самсонова.

— Прошу, — адміністратор проводить нас у кінець зали.

Кожен столик у закладі знаходиться дещо усамітнено від інших. Це зроблено не завдяки великій кількості додаткових стін чи перегородок, а лише за допомогою гри тіней і світла.

За моїм стільцем знаходиться стіна, яка вкрита справжнім мохом. Я навіть наважуюся торкнутися її рукою, щоб переконатися, що очі мене дійсно не обманюють.

Мох дійсно справжній. М'який та прохолодний. Прямо як у лісі.

Так і хочеться поцікавитися у місцевого персоналу, як їм вдається підтримувати його життєдіяльність. Я ще той горе-садівник, у мене навіть кактус вдома засох. А він, як обіцяла флорист з місцевої квіткової крамниці, потребує поливу всього кілька разів на місяць. Відверта брехня. Тому було води давати частіше.

Всміхаюся Андрієві, який відсунув для мене стілець-крісло і терпляче чекає, поки я налюбуюся зеленою стіною.

— Тут дуже гарно. Дякую, що запросив.

— Я радий, що тобі сподобалося. Останнім часом мені частенько ловив себе на думці, що ти не дуже радієш будь-яким моїм діям чи словам.

Дівчина-офіціант, що підходить до столика, позбавляє мене від обов’язку відповідати на досить незручне зауваження. Не хотілося б починати серйозну розмову прямо зараз. Треба хоча б зачекати, допоки нам принесуть їжу.

— Доброго вечора. Мене звати Світлана, сьогодні я ваша офіціантка. Тримайте ваше меню. Як тільки-но будете готові робити замовлення, натисніть ось цю кнопку, —  дівчина вказує на декоративний годинник, що стоїть на столі, зверху якого знаходиться чорна кнопка. — І я відразу підійду до вас.

— Добре. Дякуємо, — синхронно відповідаємо з Андрієм.

Довго роздумувати над тим, щоб такого поїсти, мені не доводиться. Пустий шлунок активізується гучним буркотінням, як тільки очі натрапляють на апетитні світлини тутешніх страв.

Оце я розумію, оце стратегія залучення відвідувачів.

Піти звідси, не скуштувавши жодної страви, взагалі неможливо. Тим паче після таких соковитих картинок.

Вирішую повечеряти рулетом з кролика, бекону та анчоусів, картопляним пюре та салатом зі свіжих овочів і зелені. Андрій обирає стейк Рібай середнього обсмаження.

—  Може вина? — пропонує Самсонов, хоча сам не п'є нічого міцнішого за каву, бо завжди за кермом.

— Ні, дякую. Обмежуся водою без газу. Мені ще з Тимуром робити шкільні завдання, які він пропустив через хворобу. Голова має бути ясною до того часу.

— Одужує хлопчина?

— Якщо судити за рівнем його буркотливості, яка останнім часом збільшилася, то він уже давно здоровий. — Розповіді про сина завжди викликають у мене усмішку. — Але кашель ще досі залишається, тому ми продовжуємо навчання дома.

Коли приносять наше замовлення, ми з Андрієм на якийсь час припиняємо будь-які балачки та куштуємо смачні страви.

Схоже, Самсонов приїхав до закладу такий же голодний як і я, тому з половиною стейка справляється за лічені хвилини.

— А чому ти не береш лікарняний? Чи Тітов тиран і на роботі, нікуди тебе не відпускає? — Андрій ніби плюється, промовляючи прізвище мого боса.

— Тобто «і на роботі»? — не можу лишити кинуту в бік Олега шпильку без уваги.

— Та так, — Андрій уникає відповіді, завуальовано з'їхавши на власні посадові зобов'язання. — І хоча ми з Олегом більше не співпрацюємо, розголошувати інформацію про колишнього клієнта я все одно не маю права. Вибач, випадково зірвалося з язика. Більше такого не повториться.

— Ви більше не працюєте разом?

Олег більше не хоче, щоб Андрій займався його судовими справами? Через мене чи що?

— Так, він вирішив припинити співпрацю.

На кінчику язика так і свербить питання «чому?», але я не наважуюся розвити підняту тему. Андрій вже наїжачився, хоча сам і згадав про Олега за вечерею. Не я.