Розділ 16.2.

Яна

Відскакую від Тітова мов укушена звіром. Що за дурні жарти розуму? Що це взагалі за думки? Який ще, на бога, поцілунок?

Варто лишень Олегові не звертати на мене увагу, як я по вуха закохуюся в його неймовірну особистість. Але так не можна. Мені, зрештою, давно вже не вісімнадцять років.

А якби я справді це зробила та хтось зі співробітників нас побачив? Тоді точно чуток про те, що я працюю на Тітова виключно через те, що погоджуюся з ним спати.

Від однієї думки про таку «чисту» репутацію в мене йде мороз по шкірі.

 Досить і того, що нас бачили разом на дні народження Ібрагімченка.

Тієї ночі я обшукала усі соціальні мережі, перегортала тисячі облікових записів, шукаючи світлини, які виставляли гості. Відкриваючи кожне сторіс, я з жахом чекала миті, коли з’являться фото чи відео, на яких видно, що я стою в обіймах Олега.

Про наш поцілунок на стоянці, де нас міг спіймати будь-хто, навіть згадувати не хотілося. Я б певно померла, якби та мить дійсно потрапила у всесвітню мережу.

 На щастя, я спромоглася знайти лише одну світлину, де видно мене. Точніше мою спину, до якої були притиснуті руки гидотного Петра.

Не передати словами, яке полегшення я тоді відчула. Пощастило, так пощастило.

Але вдруге так покладатися на долю все ж не варто. Двічі в одну річку, як-то кажуть, не ввійдеш…

У приймальні Тітова з'являються троє чоловіків і одна жінка. За ними слідом чимчикують головний юрист і бухгалтер клубу. Усі вдягнені у строгі ділові костюми, схожі на ті, які полюбляє щодня носити Олег. На їх фоні моя кремова сорочка та вузька шкіряна спідниця, довжиною трохи нижче колін, здається, досить зухвалим вибором.

Проте… Чоловіки обдаровують мене посмішками на знак вітання.

Єдиній жінці, окрім мене, у цій суто чоловічій компанії приблизно років сорок. ЇЇ сорочка застебнута на всі ґудзики, а каре настільки ідеально вкладене, що жодне пасмо не вибивається з ряду, навіть коли жінка рухається. Вона має худеньке обличчя, гостре підборіддя, невисоке чоло, маленькі губи й акуратний, проте злегка кирпатий ніс. Пара зморшок у куточках очей вказують на її чималий життєвий досвід та додають якогось витонченого шарму.

Ну дуже вродлива, як на мене.

Скошую очі на Олега. Мені кортить знати, як він на неї реагує. Якщо він теж у захваті від неї… То я… Я гадки не маю, що робитиму. Певно засмучуся дуже. А ще..

Наразі всі представниці жіночої статі, що з’являються коло Тітова, для мене автоматично стають суперницями. Хоча це й смішно, бо я ж не борюся за серце Олега. Яке мені має бути до них діло?

Вся увага Тітова, на моє щастя, зосереджена на сивому чоловікові, який стоїть трохи попереду всіх новоприбулих гостей. На вигляд йому років п'ятдесят. Вузько посаджені очі, маленький рот, розсип ластовиння на обличчі. Чоловік, судячи з усього, іноземець.

Зупинившись навпроти Олега, він ледве дістає маківкою до його плеча.

Чоловіки усміхнено вітаються одне з одного.

— Добрий день, Олегу! — з явним англійським акцентом вимовляє чоловік.

— Вітаю, Алексе! Радий нарешті зустрітися особисто.

Обидва тиснуть одне одному руки й ляскають по плечах.

Алекс? Мені ж не почулося?

Невже це той самий Алекс, якого ми мали зустріти на дні народження чиєїсь там дружини? Тобто Олег не збрехав? Алекс Робтон — реальна людина? Це справді він стоїть зараз в метрі від мене?

Роблю видих і мені одразу стає легше.

Олег мені не брехав. Не брехав. Все, що він казав, — правда.

Хоча…

Стоп! Стоп! Стоп!

Алекс Робтон наче ж англієць і має розмовляти суто англійською мовою, так?

Тітову ж саме тому був потрібен перекладач, так?

Тобто для цього потрібна була я?

Але ж чоловік чудово розмовляє нашою рідною солов’їною?

Він щойно це продемонстрував.

То ж обман все ж був.

Олег хотів, щоб я будь-що пішла разом із ним на свято. Але для чого? Невже він справді вважає, що розкішний бенкет мене неабияк вразить? Чи хотів саме там мене спокусити та потім кинути?

Тоді взагалі не зрозуміло чому зараз він припинив будь-які дії в мій бік? Чи то просто в нього совість проснулася, після того, як дізнався, що ми вже раз переспали?

Усю нараду мені доводиться бути в конференц-залі разом з Тітовим та гостями. Автоматом записую усе, на чому акцентує Олег Юрійович увагу. Час від часу розминаю ноги, розносячи усім охочим каву або чай.

— Як я і казав телефоном: зазначена вами сума мене не влаштовує, — до моїх вух долітають уривки фраз.

Про що взагалі веде мову ця п'ятірка зараз я не маю жодного поняття. Усі мої думки зайняті тим, що я остаточно заплуталася у собі.

— То скільки ви хочете, Алексе? —  нетерпляче перепитує мій бос.

— Справа не лише в грошах, Олегу. Ми знаємо одне одного досить давно, тому я відповім тобі чесно: мені нецікава ця робота. Пошук нових талановитих молодих хлопців займе чимало часу, а нинішній склад уже, на жаль, розтратив свій хист. Вони застарі для рекордів, а тих, хто хоч на щось був здатен, давно викупили інші клуби. В тебе, Олеже, лишилися самі дармоїди, що просиджують штани на лаві, а не прагнуть бігати чи тим паче забивати голи.