Розділ 15.

Яна.

— Мамо, а можна я завтра з тобою на роботу піду? Можна? — чую у телефоні завчене питання сина.

Він другий тиждень хворіє, і через це його знайомство з футбольною командою міста, яке люб’язно запропонував Тітов, відкладається знову і знову.

— Тимуре, синочку, любий, ще не можна. У тебе досі підвищена температура та нежить. Потрібно дочекатися одужання, а вже потім спішити до мене на роботу. Нікуди твої футболісти не подінуться. Як тільки лікар скаже, що ти здоровий, тоді обов’язково поїдемо знайомитись з усіма гравцями.

Син чудово знає, якою впертою я можу бути, коли мова йде про його здоров'я. Я не дозволю жодних відвідувань людних місць, поки педіатр не дасть нам довідку про одужання.

— Авжеж, —  розчаровано бубонить Тім. — Знаю, як усе буде. Ти забудеш, що обіцяла, а потім і твій бос через роботу забуде, що мені запропонував.

— Тіме, зайчику, я нізащо не дам Олегу Юрійовичу забути про дану тобі обіцянку. Нагадуватиму йому про це щодня, так само як тобі нагадую щоранку, що треба складати по своїх місцях та ретельно чистити зуби.

— Добре, що у бабусі з дідусем є окрема кімната з іграшками й там нічого збирати не треба.

— І, як на мене, це дуже велика помилка.

Прибирання — одна з неприємніших хатніх справ на думку мого сина. Звісно, після миття посуду. Як і у багатьох дітей, мабуть. Але я все одно вважаю, що хлопчики теж повинні з дитинства долучатися до домашніх справ, так само як і дівчата.

— Біжи полоскати горло. Я увечері в бабусі перепитаю зробив ти це чи ні.

— Ну, мамо!

Тимур ненавидить, коли я щось випитую про нього в бабусі чи дідуся. Вважає, що краще відповідатиме сам за себе. Але.. Я вже кілька разів ловила його на тому, що він прикрашає деякі розповіді, або вигадує неправду.

Присипляє мамину пильність. Прямо як деякі дорослі.

— Люблю тебе, Тіме. Мені час повертатися до роботи, аби не отримати догану від керівництва за те, що довго балакаю телефоном.

— Щось там у тебе надто суворо. Наче як у школі.

— Повір, синку, школа — це такі квіточки. Тим паче у першому класі.

По паузі, що раптово виникла в нашій з сином розмові, я розумію, що він встиг відвернути увагу на якесь більш цікаве заняття. На роботу до мене йому знову потрапити не вдалося, то й розмовляти довго йому не кортить.

— Тимуре-е? — гукаю голосніше.

— Все, мамо, бувай. Ми з дідусем Матвієм сідаємо дивитися новий фільм про трансформерів.

— Ще треба зробити завдання з математики, Тіме, — нагадую я поспіхом, але син скидає виклик. —  Люблю тебе, сину, — останні слова промовляю до коротких телефонних сигналів.

Тихенько зітхаю. Сподіваюся, моїй матері вдасться не лише нагодувати онука смачними пиріжками з вишнею, а й змусити його відкрити шкільні підручники. Пропущені теми занять збираються зі швидкістю світла, я не встигаю їх перевіряти.

Якщо не зробить хоча б частину вдень, то ввечері взагалі не знаємо за що хапатися. Поки я приїду з роботи, поки заберу Тіма від батьків, потім вечеря, купання… Озирнутися не встигаємо, як на годиннику вже одинадцята година і треба хутчіше лягати всім спати.

Я радію, що в мене є батьки, які допоможуть будь-якої хвилини. Попри те, що в нас з мамою не найміцніші та дружні стосунки, але я завжди знаю, що можу на неї покластися, особливо якщо справа стосується сина.

Не уявляю, щоб мені довелося робити, якби була зовсім одна з дитиною. Як взагалі можна працювати? А якщо захворів, хто з ним сидітиме? Няня? Так це ж стороння людина. До того ж на неї теж потрібні гроші.

Я б напевно ніколи не змогла нормально працювати, знаючи, що син, який хворіє та потребує маминої особливої любові та турботи, сидить сам вдома з чужою тіткою. Мене б живцем з’їло відчуття провини.

Озноб біжить по тілу від таких думок. Охоплюю себе двома руками та зиркаю у вікно, що знаходиться в приймальні офісу.

— От би й мені хтось казав так ніжно телефоном «люблю», «цілую», — веселий і бадьорий голос Тітова ріже ранкову тишу на поверсі.

Я точно колись йому дзвіночок на шию повішу, замість краватки буде його носити. Що за дурна звичка — з'являтися зненацька в офісі? Ще й за моєю спиною. Хоче, щоб я тут з глузду з’їхала від переляку?

Відчуття, наче він спеціально це робить. Чекає кілька хвилин допоки я відвернуся, а потім вистрибує з-за укриття.

Обертаюся до керівника обличчям. Серце, як завжди, починає відбивати прискорений ритм, щойно вбачаю Тітова на власні очі.

Він знову в кількох метрах від мене.

— І вам, доброго ранку, Олегу Юрійовичу! Кави?

— Так, будь ласка, — погоджується, не дивлячись на мене, і мовчки йде до себе в кабінет.