Розділ 14.2.

Яна.

У салоні позашляховика темно, то ж лише віддалене світло вуличного ліхтаря дозволяє мені розгледіти Олега. Я не бачу його очей, але чомусь впевнена, що вони прикуті саме до мене.

Він  терпляче чекає, допоки я зберуся з силами, та розпочну ділитися тим, що гризе мене з середини.

Господи, як важко згадувати минуле, коли на тебе так уважно дивляться блакитні очі.

Роблю глибокий вдих. Заплющую повіки, аби краще поринути у спогади.

— Коли мені було вісімнадцять, і я вчилася на другому курсі університету, то була закохана по самі вуха в одного хлопця — головного красеня універу, випускника та зірку з футболу. Він грав на місці центрального нападника у студентській команді з футболу. Моє кохання було настільки шаленим, що я достеменно знала хто його друзі, як звуть його дівчину, що він любить і все таке інше. Проте ніколи не шукала з ним зустрічей, бо знала, що, по-перше, він не вільний, а по-друге, я була сірою мишею, порівняно з ним. Я кохала його відстані. Наївно, по-дівчачому, трохи скажено, але, однак, палко. Кохання було нерозділеним, проте чомусь тоді мені все одно здавалося що ці почуття зі мною на все життя. Смішно, еге ж?

Нервовий смішок зривається з моїх вуст, але я одразу ж його припиняю. Не час копатися в думках.  

Шкода, що під рукою немає ані краплі питної води. Горло дере від спраги.

— Раптово я дізнаюся, що він порвав із дівчиною. Тобто став вільним парубком. Мені здалося, що це мій зірковий час. Я мала шанс на знайомство з хлопцем моєї мрії. А раптом він справді ладен зацікавитися мною? Отже, це був день Студента. Весь університет гудів у клубі «Апельсин», де ми з тобою, Олегу, з рештою і познайомились.

Підіймаю руку, просячи його втриматися від коментарів. Я ще не закінчила свою розповідь.

— Так, я завжди знала хто ти, чим займаєшся, що полюбляєш. В той день наче збулась моя мрія, ти звернув на мене увагу, то ж я не наважилась сказати одразу про свої почуття. Тієї ночі ти став моїм першим чоловіком, Олегу.

Від хвилювання, яке я весь час тримаю всередині, здається, ніби я зараз розревуся. Руки тремтять від страху. Кручу пальці у різні боки, вивертаю долоні. Не знаю куди подіти себе.

Добре, що хоч сиджу, бо інакше б точно впала на землю від різкого занепаду сил через його мовчання.

— Чому я не пам’ятаю цього? — тихо питає Олег.

Повітряна кулька, що сиділа в грудях, раптово лопається. Змучено посміхаюся. Дійсно, а на що взагалі сподівалася?

— Певно тому, що ми трохи перебрали з напоями? Я не знаю. Мені важко про це міркувати. В мене таких зустрічей на той час ще не було, а ти ж був популярним хлопцем. До того ж я втекла від тебе ще до світанку, — сміюся, замовчуючи найболючіший особисто для себе момент тієї пам’ятної ночі.

— То це була ти, — відвернувшись до лобового скла, промовляє раптом Тітов.

Його твердження змушує мене підняти голову, забувши про сором. Що він щойно сказав? Він щось пам'ятає? Чи до чого він це сказав? Мені ж не почулося, еге ж?

Попри низку запитань, що вирує в голові, я так і не наважуюсь нічого перепитати. Просто мовчки дірявлю розгубленим поглядом Олегову спину.

Він звертає увагу на щось за вікном, правою рукою тисне на кнопку біля важеля перемикання передач. Скло повільно повзе вниз, а потім так само швидко підіймається вверх. Олег не помічає того, що робить. Ці дії нервові. Він про щось своє міркує.

— Я пам'ятав тебе весь цей час, — раптом зізнається він. — Тобто… Я не пам'ятав  обличчя, бо як ти й казала, ми були молоді та трохи перепили напоїв. Але після тієї ночі мені в пам’ять врізався образ дівчини… Без обличчя. В неї ще була така досить дивна сукня, колір якої постійно змінювався. Ми з нею довго розмовляли, пили, гиготіли, танцювали. Вона була не схожа на інших дівчат, які оточували мене в той час. Я пам'ятаю, що вона сміялася з моїх жартів, тільки якщо вони справді були смішними. Вона так мило соромилася і постійно червоніла. І що найдивніше, вона не вішалася мені на шию аж допоки ми не поцілувалися. Дівчина… тобто ти… Мені сподобалася. І лише зранку я зрозумів, що щось сталося. Дівчини не було в номері, на другій половині ліжка було лише пом'яте простирадло.

Олег замовкає на якийсь час, дивлячись пустими очима у вікно.

— Чесно, я навіть у якийсь момент гадав, що до мене от-от з'являться з претензіями чи скажуть, що треба з дівчиною одружитися. Адже я збезчестив чиюсь доньку. Але так ніхто і не прийшов. Ні через день, ні через тиждень, ані через місяць. Потім мені запропонували контракт, переїзд до іншого міста, інша футбольна ліга… Я іноді намагався згадати її обличчя, намагався зрозуміти, чому вона не з'явилася ще раз? Усі інші завжди нагадували про себе, а от вона — ні.

Здається, сими одкровеннями Олег ділиться не лише зі мною. Він промовляє їх до себе, ніби складає якийсь пазл, який багато років був схований на останній полиці шафи.

Настав час повідомити Олегові про сина.

— Олегу, я…, — Та, щоб тебе!

От кому там кортить теревенити по телефону у таку годину?

Лізу до сумочки за гаджетом. Роздратування охоплює мене з середини. Вже пізня година, люди, схаменіться!