Розділ 12.

Яна.

Салон величезного позашляховика, на якому їздить Олег, виявляється досить просторим та зручним. Шкіряні сидіння немов зроблені на замовлення, вони чітко повторюють контури мого тіла. З магнітоли негучно лине приємна музика. Панель приладів підсвічена яскраво-білим, комфортним для очей світлом.

Тітов веде автівку самостійно. Лівою рукою тримає кермо, а правою то смикає важіль коробки передач, то кладе собі на коліно.

Я сиджу на задньому ряду, с протилежного боку від Олега. Спеціально обрала таке віддалене місце, аби ще на кілька десятків сантиметрів збільшити відстань між нами. Я вся мов на голках, мене переповняють купа емоцій: хвилювання, страх, настороженість та… збудження. Так! Це чиста правда!

Погляди Олега, його низький голос розбурхали мене. Ніби сплячу красуню від затяжного сну пробудив. У моїй голові наразі пролітають сотні непристойних думок. Одна гірше іншої.

Треба якось перемикнути увагу, підняти якусь нейтральну тему… Але… Важко.

— Чому в тебе не має водія? Ти ж генеральний директор, врешті решт. Наче при такій посаді він обов’язково має бути.

— Не маю такої потреби. Можливо, в майбутньому з’явиться, хтозна. Але наразі мені зручно самому водити автомобіль. Подобається відчувати його габарити, слухати шурхіт коліс. Відчуття повного контролю над швидкістю, з якою їдеш…

Уважно слухаючи розповідь Олега, я очима ковзаю по його затіненому профілю. Нещодавно поголена потилиця, широка шия, м’язисті плечі, які не ладен приховати навіть піджак. Він все ще, схоже, дуже полюбляє займатися спортом.

А його руки… Господи! Мені завжди подобалися його руки. Навіть коли вся жіноча частина університету мліла від його накачаних сідниць та литок (дякувати постійному бігу на полі), я божеволіла від його зап’ясть, що обвиті випнутими венами, від широких долонь з прямими пальцями, які — як потім вдалося з’ясувати — вміють не лише м’яча тримати.

Ось тобі абстрактні та нейтральні теми. Вгамуйся, Яно!

За кермом Тітов мов риба у воді. Його дії розслаблені, але водночас впевнені та сильні. Кожен його рух відточений до автоматизму, тож він залюбки частенько відриває очі від дороги та роззирається обабіч.

Від нього так і віє незалежністю та волелюбством.

— Ревіння мотора та швидкість — мої заспокійливі, — додає він на останок.

Мене душить сміх.

— Щось не помітно. Підрізав мене свого часу та навіть не перепросив, — нагадую я Олегові про нашу першу зустріч цього року.

— Ну, так чого ти вперлася рогом і не схотіла з’їхати на праву смугу?

Моя посмішка стає ще ширшою.

—   Щось я не пригадую правила, де маленька машинка обов’язково має  поступатися дорогою великому позашляховику. — Намахаюся перевести підняту тему в жарт, але щось виходить не надто вправно.  — Може нагадаєш то пункт?

Чи не вперше я хочу завершити суперечку що до того, як виграла її. Я хочу й надалі нишком спостерігати за Олегом. За рухами його пальців, які міцно охопили кермо та не дозволяють машині відступати від наміченого шляху.

Мій погляд зісковзує нижче. Проте з цього ракурсу я нічого не бачу, на щастя. Не хотілося аби Олег спіймав мене на розгляданні його штанів.

У голові недоречно спливають спогади з нашого спільного минулого. Ті миті, коли владі Тітова я віддавала не лише своє тіло, а й душу. Існує таке народне твердження, ніби велика машина говорить про великі комплекси її власника. Але вона точно не стосується Тітова, Я то знаю достеменно, бо не лише на власні очі бачила, а й торкалася та відчувала тілом.

Щоки знову палають від сорому. Скеровую очі до лобового скла, змушую себе дивитися на дорогу, а не водія.

Вже вечоріє. Ми досить швидко летимо міськими вулицями. І це у вечір неділі. Жодного затору не побачили. Олегу неймовірно щастить.

— Можеш вимкнути обігрів? Якось занадто спекотно у машині, — Я обмахую себе долонями та ще більше розсуваю пальто.

Олег мовчки простягає праву руку до бортового комп’ютера, що вмонтований у торпеду, і тисне на одну з іконок на екрані. Помічаю, що він стежить за мною через дзеркало заднього огляду.

Мене знову кидає в піт. І це не через обігрів, що вже не працює.

Я не знаю як це пояснити, але у цьому новому синьому костюмі Олег надзвичайно красивий. Очей не відірвати. Біла сорочка вигідно відтіняє колір його смаглявої шкіри, роблячи її трохи темнішою, ніж вона є насправді.

Зазвичай Тітов намагається уникати краватки, називаючи її «зашморгом», який вигадали кати. Він сам мені про це сказав одного дня. Але сьогодні цей аксесуар зав’язаний тугим вузлом на його шиї, тож захід, на який ми прямуємо, певно дійсно серйозний.

Я бачу перед собою Тітова як виключно дорослого, відповідального та напрочуд привабливого чоловіка, не хлопчини, яким він був в університеті.

Ці зміни, які безперечно пішли Олегові лише на користь, з новою силою пробуджують в моїх грудях давно забуті почуття. Що мене відверто лякає, адже в мене є Андрій, з яким ми вже два роки у стосунках. Розважливих, спокійних, дорослих, виважених, і навіть певною мірою ідеальних, стосунках.