Розділ 5. Яна.

Яна.

За робочим столом мого боса сидить невідомий мені чоловік.

— Хто ви? І де Олег Юрійович? — я так і стою перед незнайомцем із завислими в повітрі руками, ніби все ще збираюся стукати у двері.

Солідний чоловік. На вигляд схоже, що він одного віку з Олегом. Ну може рік  чи два є різниці, але не більше. Вдягнений у діловий костюм коричневого кольору, звичайну білу сорочку, але без краватки. На зап'ясті правої руки блищить циферблат недешевого годинника.

Він сидить мов господар за чужим столом. І з усмішкою розглядає мене знизу вгору.

— Я повторюю: хто ви? Представтеся! Чому ви сидите у чужому кабінеті? Вийдіть геть звідси! Негайно! — здається, я навіть тупаю ногою, аби мої слова звучали більш загрозливо.

Проте незнайомий чоловік ігнорує всі мої запитання та накази.

— Ой, ну чого ж так неввічливо, любонько? А де лагідне «Доброго дня! Вітаю!», «Чи можу я вам допомогти»? Не гоже так розмовляти зі своїм керівником, тим паче коли спізнилися на роботу, — і хоча нахабна усмішка не сходить з обличчя незнайомця, строгий тон не дає сумніватися в жодному з його слів.

Вся ієрархія керівників футбольного клубу вмить зникає з голови. Знаю напевне, що Олег — генеральний директор, але окрім нього є ще спортивний директор, президент і віцепрезиденти, технічний директор та інші. Але хто з них кого вищій? Та біс його знає.

Треба було вчора не лише з Тімом вчити вірша до шкільного свята, а й пошукати кілька світлин з керівниками клубу. Сьогодні довелося б менше ганьбитися.

— Вітаю! Вибачте! — Починаю схвильовано виправлятися перед незнайомцем-керівником. — Я ще не встигла вивчити усіх на обличчя. Нещодавно тут, — відчуваю, як по спині біжить крапелька поту.

Мої щоки певно вже червоніші за рум'яна, якими я сьогодні їх підфарбувала.

Оце так в халепу я встряла. Мало того, що запізнилася, так ще й перед одним з керівників виправдовувалась за це, мов першокласниця.

Оце так підстава перед Олегом. Трясця!

Йому ж неодмінно донесуть усе.  

— Вибачте, але ви так і не представилися. Як я має до вас звертатися? — намагаюся обережно дізнатися, перед ким оце я так осоромилась.

— Це, Яно, мій рідний брат Денис, — за моєю спиною зненацька з’являється Тітов, — Він власник нічного клубу «Амічі», який раніше був відомий під назвою «Апельсин». Може колись чули про цей заклад?

Тітов стає поряд зі мною. Він усміхнено погрожує братові кулаком.

— Ще б пак, — вигукую я невдоволено, щойно чую назву клубу.

Цей заклад в'ївся в мою свідомість дуже добре. Один раз відвідала — на все життя запам’ятала.

Обидва чоловіки здивовано витріщаються на мене. Мій вигук, схоже, їх дуже сильно дивує, і тепер вони охоче прагнуть почути, чим саме мені не сподобався клуб, яким володіє один з братів Тітових.

Відкашлююсь, перш ніж збрехати.

— Я… Ем… цей… Була там одного разу. Нічого особливого. Та й взагалі. Я не знавець таких закладів. В мене справ повно, ніколи мені бігати такими місцинами.

Перезирнувшись, брати вдають ніби повірили.

— За хвилину поговоримо, — озивається Олег до брата. — І встань з мого крісла. Розвалився наче блазень, ти ж не в себе вдома, — помахом руки він вказує на стілець для відвідувачів, що стоїть по цей бік стола. — А з вами, Яно, — розвернувшись на п’ятах, Олег пронизує мене роздратованим поглядом, — ми зараз пройдемо до вашого робочого столу і я вам розповім про дуже відповідальне та ду-у-уже важливе завдання.

Олег допомагає мені зробити крок до дверей, притиснувши свою широку долоню до мого попереку. Цей доторк не викликає огиди чи бунту в моєму тілі, але волосся на шкірі чомусь все одно стає дибки.

Прискорюю ходу, аби звільнитись від цього бентежного відчуття. Обходжу поспіхом свій стіл та розвертаюся до боса обличчям. Чекаю на його вказівки.

— По-перше, сторонніх людей до мого кабінету пускати заборонено, — суворо починає Олег.

— Це ж ваш брат, — бормочу, потупивши очі.

Під прямим поглядом Олега, я почуваюся мов кошеня, що наробило шкоди в хаті. Щоб хоч якось приховати тремтіння рук, хапаю зі столу ручку та починаю вертіти її між пальців.

— Ти цього не знала, то ж мала гнати його в три шиї звідтіля, —  наголошує Тітов. — По-друге, зроби, будь ласка, дві міцні чорні кави. Без цукру. По-третє, через п'ятнадцять хвилин я  чекатиму на тебе в кабінеті. Прихопи з собою блокнот та ручку. Обговоримо мій розклад на наступний тиждень.

Киваю на знак того, що все почула та зрозуміла.

— І, на останок, Яно… Запізнюватися —  це погана звичка.

Червонію мов буряк. Дідько! Мій «вдалий» початок роботи таки не пройшов повз нього.

— Прошу вибачення, Олегу Юрійовичу. Я випадково потрапила в затор, коли сина до школи відвозила, — поспіхом повторюю вже завчену фразу.

Бо не можу ж я розповісти босу, на якого працюю перший день, що запізнилася на роботу виключно через те, що надто довго розмірковувала над тим, який він чоловік.