Розділ 2.

Яна.

— Як можна було запросити гостей сюди, Яно? — обурюється мати, сидячи біля мене.

Я намагаюся тримати себе в руках та не закочувати очі за столом. Від матері, звісно, іншої реакції й не чекала. Чомусь в її уяві шести – восьмирічні діти завжди мають сидіти за одним столом із дорослими, ще й мовчки та чемно їсти святкові.

Сьогодні я знову пішла всупереч її думці, надавши дітям легальну можливість скільки завгодно бігати, стрибати та кричати впродовж усього свята.

Коли я поскаржилася Андрію, що не знаю, де святкувати семиріччя Тимура, він підказав мені один заклад у місті, який спеціалізується на активному відпочинку, як дітей, так і дорослих.

І він мав рацію, я с першого погляду закохалася в це місце.

Кафе «Лазертаг» — заклад, у якому можна не лише смачно поїсти, а ще й активно та весело провести свій час. Навколо будівлі є спеціально обладнані майданчики для пейнтболу та лазертагу. Пейнтбол я навіть не розглядала, бо навряд чи хтось з гостей згодиться замастити святковий одяг фарбою, а от гра в лазертаг здалася мені досить цікавою. В ній замість «куль» —  інфрачервоний промінь, що реагує лише на датчики, які знаходяться на формі гравців.

Судячи з реакції гостей та сина, з тематикою свята я влучила прямо в ціль. Хлопці та дівчата у спеціальних обладунках бігають по майданчику, а батьки тим часом сидять за столом біля панорамних вікон та з інтересом спостерігають за дитячою забавкою.

— Мамо, це так круто! Дякую тобі! Гайда грати з нами! — кричить мені Тимур, забігаючи до кафе після першого раунду гри.

За сином у зал залітають і усі інші дітки, та інші хлопці, приміщення вмить наповнюється нескінченним галасом. Діти навперебій розповідають батькам, як вдало вони ховалися один від одного, хто перший добіг до укриття, кому вдалося уникнути нападу суперника.

Діти за лічені хвилини змітають усю їжу та напої зі стола, настільки сильно гра розбурхала їх апетит, а потім знову біжать гратися. Навіть дівчата, які спочатку досить неохоче міняли ошатні сукні на спеціальну форму, біжать наввипередки з хлопцями.

Згодом навіть кілька татусів доєдналися до гри, після того, як побачили своїх дітей, які сяяли від захвату. Інструктор, який постійно стежить за виконанням правил лазертагу, без проблем надав добро. це дозволив. Каже, що чим більше людей грають, тим стає цікавіше.

 Коли дитячий гул за столом зник, мати з новою силою починає насідати на мене.

— Яно, ну навіщо ти це зробила? Навіщо дітям ті війни, зброя? Я не розумію.

— Мамо, це все для Тимура. Йому не вистачає ось цих чисто чоловічих ігор з однолітками.

— Та в нього ж є футбол!

— Футбол ніхто не скасовує, схаменися. Це просто зміна дозвілля. Тим паче в день народження, який стається раз на рік, — я махаю синові рукою, коли він пробігає вздовж вікна.

— Замість іграшок, краще б синові батька знайшла.

Знов за рибу гроші! Почалося! Так і хочеться взяти й закрити вуха як мала дитина, аби не слухати чергові моралі матері. Хоча б сьогодні.

— Припини, мамо. Я не хочу з тобою сваритись. Будь ласка.

— А де Андрій? Чому ти його не запросила на свято? — не вгамовується мама.

Дзвін телефона звільняє мене від обов'язку відповідати.

— Вибач, це дуже важливий дзвінок, — вказую я на телефон і якомога швидше виходжу з кафе через центральний вхід на вулицю.

— Алло?

Ненавиджу відповідати на дзвінки з незнайомих номерів, але зараз в мене така життєва ситуація, що доводиться це робити незважаючи ні на що.

— Доброго дня! Чи можу я зараз поговорити з Яною Олександрівною?

— Доброго. Так, я вас слухаю.

— Мене звати Інна. Я менеджер з персоналу компанії «Аспект». Ви надсилали нам своє резюме нещодавно. На жаль, я маю повідомити, що ви нам не підходите.

Не встигаю я відкрити рота, як дівчина вже каже до побачення та завершує телефонну розмову.

— Дякую, що хоч подзвонили, — невдоволено бурмочу я собі під ніс, вмикаючи блокування екрана.

Тієї ж миті до мене підходить Андрій.

— Привіт, кохана! — він обіймає мене за талію та цілує у щоку. — Чому така невесела? Щось сталося?

Я кладу йому руки на плечі. З Андрієм мені завжди добре та спокійно. І настрій одразу стає кращим.

— Чергова відмова, — зітхаю з посмішкою. — Набридло вже. В мене вже відчуття, що я не роботу шукаю, а гроші позичити вимагаю.

— Ти розумниця, в тебе все вийде. Не хвилюйся. То просто не твоє місце було, от і все.

— Кхе, кхе, — несподівано лунає за спиною Андрія.

Визираю через плече коханого на порушника нашого спокою. Ціпенію вкотре за день.

Та що ж таке робиться, люди добрі? Знову він.

— Перепрошую, що завадив. Андрію, я в тебе в машині важливі документи лишив.

— Почекаєш хвильку? — вибачаючись, Андрій розмикає наші обійми. — Зараз принесу, — кидає він Тітову та швидко йде до автівки.